Jun 1, 2026 12 min read Служіння

Плід через роки.

літо 2006. Табір на території Інтернату у Донецькій області

Ця історія трохи відрізняється від інших свідоцтв, які ви можете прочитати на цьому сайті. Вона не зовсім класична. Це не просто історія однієї людини. Це ще й спогад, дуже особисто пов’язаний зі мною.

Це був 2006 рік. Мені було 16. Того літа я тільки прийняв Ісуса Христа. Це був дуже насичений і яскравий час. Я багато служив у церкві, був у таборах, почав формуватися як християнин. Усе те, що я знав раніше, почало набувати здорового, живого вигляду.

Тоді в мене було багато друзів серед церковної молоді. Ми запрошували одне одного на різні проєкти, служіння, поїздки. Від своєї подруги я почав більше дізнаватися про спеціальну школу-інтернат. Це було одне з багатьох служінь, яке робила церква.

Раніше я вже був знайомий із таким форматом служіння. Команда з церкви приїжджає до дітей і проводить щось на кшталт недільної школи — тільки не зранку в неділю, а ввечері або вдень у будній день.

Зараз уже важко сказати, чому саме тоді я наважився долучитися. Можливо, через симпатію до дівчини, з якою через роки ми одружимося. Можливо, через любов до пригод і бажання не сидіти вдома серед тижня. Можливо, через певну “легкість на підйом”. А можливо, просто через щире бажання охопити Христовою любов’ю весь світ.

Бо я сам тільки пізнав цю любов і брав участь у безлічі служінь та напрямків.

Я проповідував, вів домашню групу, навчався заочно в біблійному інституті, викладав дітям, їздив у села, проводив євангелізації, був у тюремному служінні, долучався до театрального служіння, відвідував молитовні зустрічі, ходив до хворих із групою “милосердя”, був учасником, лідером і координатором таборів.

Коротше кажучи — служив, як міг.

Тому вже й не пам’ятаю однієї конкретної причини, чому захотів долучитися до команди служителів інтернату. Мабуть, усе й одразу.

Думаю, на той момент моя репутація не дуже допомагала керівнику цього служіння Ігорю взяти мене з собою. Але варіантів у нього було небагато. На моїй пам’яті туди їздило максимум п’ять людей.

Усе ж мене погодили на цю справу.

Настав Вересень.

Вчити мене, здавалося, не треба: я знав багато біблійних історій і розумів, як проводять недільну школу. Тільки мені постійно кидали важкі фрази на кшталт:

“Інтернат — це інше”.

“Там важка доля”.

“Сильно не прив’язуйся”.

“Я відмовився, бо морально не витримую”.

“Дивно”, — думав я тоді. “Що ж це за служителі, які не впоралися з дітьми?”

Насправді такі думки з’являються у людей не просто так.

Нас було десь п’ять-шість людей на шляху в інтернат. Традиційно ми їздили в обід у середу. Десь о 14:00 виїжджали, близько години їхали, годину проводили заняття і ще годину поверталися назад. О 17:00 у середу в нас було вечірнє зібрання в церкві, і ми намагалися завжди встигати на нього, хоча б із запізненням.

Інтернат був розташований десь за 40 кілометрів від Донецька. Навколо — тільки поля. Поруч хутір із двох вулиць, а до найближчого села — приблизно 12 кілометрів.

Дуже зручно для закладу закритого типу.

І ось ми вперше їдемо в бусі до інтернату. Мене всі намагаються чи то навчити, чи то відмовити — я так і не зрозумів. Кожен навперебій розповідає свої трешові історії. Я слухаю і мовчу.

Ми приїжджаємо на територію, і пів школи висипає на вулицю. Служителів уже знають. Від них уже чекають чогось смачного. Дехто розчарований, дехто посміхається, дехто просто розглядає нових людей.

Новожеланівська спеціальна школа №39. Навчальний корпус після ремонту.

Директор заводить мене в клас і знайомить дітей зі мною.

Це перший клас. Дітям 6–8 років. Їх близько тридцяти. Мені 16. І я одразу відчуваю, що мені терміново треба подорослішати.

Мені треба за 60 хвилин якось “вкластися” в них. Я намагаюся.

Що це за діти?

Річ у тім, що зараз усі притулки, інтернати та закриті школи мають чіткий розподіл за категоріями. А раніше такого не було.

У моєму класі були діти з різноманітними історіями: декілька з відставанням у розвитку, троє незрячих, декілька з психічними вадами, хтось сирота, хтось мав батьків, позбавлених батьківських прав, хтось був “відказний” з народження — тобто його просто не забрали з пологового будинку.

Я стою перед ними й думаю, що вже знаю багато.

Я помилявся.

Пам’ятаю, як повертався мовчки. У голові мільйон питань:

“Чому з ними таке трапилося?”

“Чому люди роблять те, від чого страждають діти?”

“Як їх багато!”

“Як їм допомогти?”

Мій стан бачили всі. Думаю, якби я був м’якшим, я б тоді проридав усю ніч. Якби не був християнином — напився б.

Це був якийсь біль, який стає в грудях комом, і ти нічого не можеш із ним зробити.

Здається, усі думали, що я зламався і кину це служіння. Але я дуже впертий.

У такі моменти я сам собі повторював вірш:

“Ісус же відповів йому: Жодний з тих, хто поклав руку на плуг і озирається назад, не годиться для Божого Царства” Луки 9:62

Я — обраний до Царства Божого. Я буду робити те, до чого Господь покликав мене.

Така впертість часто допомагає мені й досі.

Я прослужив в інтернаті понад три роки. Не знаю, чи багато це для вас, але для мене це було дуже важливо.

Щосереди пів дня я присвячував цим дітям. Ми робили для них свята, возили їх у табори, служили їм і були для них рідними.

Табір від церкви на території цього інтернату у 2008

Я намагався потрапляти до них попри все: у будь-яку погоду, з будь-якою втомою, намагаючись не хворіти. Я знав, що там мене чекають ці малята, і не можу їх підвести.

Я боявся, що до них приїде бус із церкви, відкриються двері, а мене там немає. І вони знову відчують себе покинутими.

Це було цікаве і благословенне служіння — і для них, і для мене.

І ось на третій рік, коли діти закінчували третій клас, прийшла постанова про школи-інтернати. Тепер усі вони були зобов’язані розділяти дітей за категоріями. Якісь діти залишалися тут, дітей із певними категоріями здоров’я переводили у школи-лікарні, а дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування — у притулки.

Одним із таких дітей був Віталік.

З перших днів він підбігав до мене немов син. Він був одним із найдобріших дітей, завжди посміхався. Я ніяк не міг зрозуміти, чому він у цій школі і яка його проблема.

Згодом, коли наші стосунки побудувалися, я дізнався, що свого батька Віталік не знає. Сам він родом із сусіднього містечка, до якого можна швидко доїхати машиною від цієї школи. Начебто була жива бабуся, але вона сильно хворіла. Проте головне — була мама.

Мама, яка дуже сильно пиячила.

У них навіть була квартира, спадкоємцем якої був Віталік. Після закінчення інтернату він мав би змогу переїхати туди. Мати там не жила, та й взагалі було важко зрозуміти, де вона і як.

Що може питати про таке 16–17-річний хлопець, яким тоді був я?

Я дивився в ці великі, щирі дитячі очі й боявся завдати йому ще більше болю.

Приїжджаючи на це служіння, я не раз бачив його побитим або якось покараним.

Я питав:

— Що сталося?

— Знову збігав, — спокійно відповідали мені.

На питання, навіщо він це робить, я завжди чув одну єдину й найчеснішу відповідь:

— Ну там же ж мама!

Його не дуже хвилювала погода на вулиці, відсутність грошей і теплого одягу. Не хвилювало, що мама може бути п’яна. Не зупиняло навіть те, що після втечі його покарають. Він просто хотів бути з нею.

Вихователі знали, де він. Поїдуть, знайдуть, заберуть, привезуть назад, покарають і вигадають ще щось окремо.

Одного разу я побачив у нього надірване вухо і кілька синців. У мене закипіла кров.

Я увірвався у вчительську і влаштував величезний скандал. Там був директор і кілька вихователів. Я так кричав на них, що потім втратив голос. Я погрожував судом, міліцією і навіть своїми не дуже славними кулаками, якщо хоч раз ще дізнаюся, що вони б’ють дітей.

на молодіжному служінні у Донецьку у 2009 році

Можливо, саме це додало мені ще більше любові від дітей.

Вперше за них хтось заступився.

Мене сварила моя церква за таку поведінку. Були проблеми з керівництвом школи. Усі хотіли мене вгамувати. Але мій клас приймав мене як гладіатора, який повернувся з битви за них.

Я любив їх. Щиро говорив їм про Христа й намагався робити це чесно, живо і нерелігійно.

Одразу після цієї історії ми говорили про гнів і про те, як Ісус очистив храм. Це була дуже емоційна зустріч. Для дітей християни завжди були тими, хто навіть голосно не говорить. А тут — такі події.

Так чи інакше, минув час. Настав день, коли Віталік і багато інших дітей мали переїжджати.

Це був останній день перед канікулами. Деякі діти їхали в сім’ї, на курорти, на лікування. Але серед усіх я бачив стиснутого Віталіка. Він стояв у коридорі, ніби стиснувшись перед усім цим жорстким світом, який безперервно б’є його ні за що.

Я пам’ятаю, як знову відчув той біль першого дня, коли тільки познайомився з цими дивовижними дітьми.

Я маю щось зробити.

Я маю якось вплинути на нього.

Це мій останній шанс.

Якщо не зараз, то, можливо, я більше ніколи його не побачу.

Я написав на папірці свій телефон, підійшов до нього, міцно обійняв… Потім, як до дорослого, почав давати якісь настанови на майбутнє: про віру, життя, стосунки. А найголовніше, що я сказав йому тоді:

— Пам’ятай Ісуса. Тримайся Його. І збережи мій телефон. Ти маєш вивчити його напам’ять і обов’язково зв’язатися зі мною з нового місця.

Він так і зробив.

Ближче до вересня мені зателефонували працівники притулку Вуглегірська. Це понад 90 кілометрів від тієї школи.

Такі дзвінки були заборонені, і Віталік збрехав, що я його зведений брат, тому в нас різні прізвища.

Я все дізнався і почав спілкуватися з ним телефоном. Віталік завжди знаходив можливість подзвонити. І кожного разу — з нового номера.

Так я зберіг безліч таких номерів.

На той момент у мене вже було водійське посвідчення. Я працював на вантажівках і купив собі стареньку “Волгу”.

Та сама "Волга" на якій я їздив до Віталіка

Перша моя далека подорож була саме до Віталіка.

Я набрав кави, солодощів, іграшок і всякого іншого, щоб задобрити вихователів та учнів.

Коли я знову побачив його, він так радів, що майже плакав. Торкався мене і повторював:

— Ти все ж таки приїхав! Ти все ж таки приїхав!

Першого разу я відпросив його, щоб поїхати в кафе. Залишив свій паспорт у заставу і віддав усю каву. Ледве-ледве нам дозволили.

Лише потім я дізнався, що так іноді робили збочинці, які забирали дітей для “прогулянки” — як дівчат, так і хлопчиків. А тут приїхав хлопець, якому 19–20 років, і забирає 10–11-річного хлопчика кудись за територію. З боку це виглядало дуже дивно.

Але все вийшло добре.

Потім я був ще кілька разів, зокрема на його день народження — 12 січня.

Вихователі навіть інколи впливали на його поведінку фразою:

— Якщо будеш так поводитися, ми подзвонимо Андрію.

Так я отримав молодшого брата. Я молився за нього, підтримував його, збирав гроші, відправляв посилки. Так було кілька років.

Віталік випустився у 18 років. Повернувся в Новогродівку. Зробив ремонт у своїй квартирі й отримав гроші зі свого рахунку, куди Держава всі ці роки переводила кошти для його дорослого життя.

Як і багато таких дітей, ці гроші він спустив за лічені місяці. Просто прогуляв, проїв. І почав отримувати нові удари дорослого життя.

Його випуск припав ще й на початок війни в Україні. Це був 2016–2017 рік. Я тоді вже жив у Кіровоградській області. Грошей у мене майже не було, приїхати до нього я не міг. І дистанційно відчував, як він падає: якісь друзі, погані компанії, дівчата…

Усе частіше він дзвонив лише для того, щоб отримати від мене гроші на чергову “фантастичну історію”. Я все частіше відмовляв.

Після чергової байки Віталік посварився зі мною. Я чітко сказав, що хочу продовжувати спілкуватися, але не буду оплачувати його залежності та гріхи.

Після того він зник.

Більше він не дзвонив.

Соціальних мереж не було.

Я не мав його номера.

Просто зник.

Це було десь у 2017–2018 році.

Потім я часто думав про нього. Іноді молився. Іноді намагався знайти.

У 2019 році я переїхав у Дніпро і кілька разів їздив у ті міста зі служінням. Двічі я просто їздив вулицями і шукав хоч якийсь натяк на Віталіка.

Але — пусто.

Роздача гуманітарної допомоги у селі неподалік інтернату. 2021 рік.

У 2022 році я думав, що міг би йому допомогти. Я вдивлявся в обличчя людей зі сходу, які тисячами проходили повз мене під час евакуації.

Потім я поїхав у Німеччину і повернувся звідти 31 березня 2023 року.

Моя родина тоді ще була в Німеччині. Я повернувся, жив у церкві, служив на максимум і намагався зробити все, щоб повернути родину та бути корисним для церкви.

Я служу, роблю свою роботу, і тут в Instagram хтось починає ставити мені лайки. Дуже багато лайків. Підписався якийсь акаунт, якого я не знаю.

Дивлюся фото — жодних асоціацій. За останній рік було стільки облич, що я, мабуть, і сам себе не впізнав би.

Тоді я зайшов у директ і побачив, що ще 27 березня, коли я був у Німеччині й готувався повертатися, отримав запит на переписку з повідомленням:

“Андрію, привіт. Це Віталік, пам’ятаєш? Я хотів вибачитися за те, що обманював тебе. Я повірив у Бога. Господь спас мені життя. Тепер я християнин. Слава Ісусу Христу! Я довго шукав тебе, щоб вибачитися перед тобою. Я ходжу до церкви «Нове Покоління», якщо чув про таку, закінчую біблійну школу. Пробач, будь ласка. Мені соромно за те, як я з тобою вчинив”.

Я відчув себе людиною, до якої прийшов ангел Божий.

Це просто диво.

Реально диво.

Я мав повернутися. Це було в дорозі.

Я переписувався з ним майже всю дорогу до України. Писав, що їду в Дніпро. А він відповів, що зараз живе в Павлограді.

Це година шляху на машині. Супер!

Через місяць, коли я вже трохи облаштувався, Віталік приїхав до мене зі своїм пастором, керівником реабілітаційного центру.

Довгоочікувана зустріч 29 Квітня 2023 року.

Перші обійми за 7 років! Церква Ковчег м. Дніпро

Тоді я дізнався, що він максимально впав. Опустився до криміналу, крав вугілля вагонами і дуже добре заробляв.

Потім прийшов алкоголь. З’явилися наркотики.

“Уяви, — казав Віталік, — я заробляв 25–30 тисяч гривень на день на таких справах. А мені тоді було 20 років. Рубанув грошей — і пішов у відрив”.

Він падав усе сильніше.

Доходив до дна. Але гроші, звички й залежності не відпускали його.

Перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну він зустрів дівчину. Вона завагітніла. Але Віталік почав поводитися ще гірше.

Після 24 лютого разом з евакуацією ця дівчина з маленьким сином виїхала до Польщі. Вона була проти його поведінки. тоді вирішила покинути його і не повертатися. І тоді в його житті знялися останні гальма.

Колишня дружина із сином. Приблизно таким я зустрів його вперше в житті. Копія батька

Він казав, що іноді згадував мене і те, що я колись говорив. Але тоді це було “недоречно” і “нецікаво” для нього.

Одного разу, після чергового вживання речовин і в пошуках нових, він настільки виснажився, що сів на бордюр і просто почав говорити до Бога. Почав реалізовувати те, що багато років тому чув від молодого хлопця, який приїжджав до них у школу.

Від мене.

— Боже, якщо Ти є — допоможи. Я вже більше не можу! — щиро і в повному відчаї помолився Віталік.

Він розповідає:

“Підіймаю очі, а переді мною величезні літери:

«Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільні» Івана 8:36

Це був мікроавтобус місії «Вихід», яка займається реабілітаційними центрами."

Він підійшов до них і сказав:

— Рятуйте!

Так він потрапив на християнський реабілітаційний центр у своєму рідному місті на Донбасі. Коли фронт почав рухатися, вони переїхали в Павлоград.

Він пройшов повний курс, залишив залежності і став християнином.

Одного разу вже після нашої зустрічі Віталік написав мені коротке повідомлення:

«Сьогодні гуманітарну допомогу возили в Українськ».

Можливо, для когось це звичайна фраза.

Але для мене вона стала справжнім благословінням.

Я пам’ятав маленького хлопчика з інтернату. Пам’ятав підлітка, який тікав до мами. Пам’ятав молодого хлопця, який губив своє життя в залежностях.

І ось тепер ця сама людина не просить допомоги, а сама допомагає іншим.

Не отримує підтримку, а служить.

Не руйнує життя, а приносить людям надію.

Для мене це був ще один доказ того, що Христос справді змінює людей.

Його керівник потім став пастором, а Віталік почав виконувати обов’язки директора реабілітаційного центру замість нього.

І саме в цьому стані він почав шукати мене й написав те саме перше повідомлення.

Ми ще зустрічалися кілька разів.

Кожному хлопцю в Україні треба мати військово-облікові документи. Віталік хотів працювати офіційно, відновити всі свої документи і теж пішов у ТЦК. Причин не служити в нього не було, і його покликали в армію.

Він погодився.

Узяв 15 днів на збори і пішов служити.

Зараз він у війську. Я продовжую молитися за нього і намагаюся бути на зв’язку.