Історія Віталія
Вперше я побачив Віталія на вулиці неподалік від свого дому.Він рився у сміттєвому баку, збирав картон і пляшки. Мені захотілося йому допомогти, і я запросив його до церкви. На моє здивування, Віталій уже знав про «Ковчег» і сказав, що навіть колись відвідував нашу церкву.
Пізніше я знову побачив його серед переселенців, яким ми допомагаємо в церкві. Колись він приходив із другом у стані сп’яніння, коли я ніс служіння чергового. Ми не пустили їх у церкву, і він дуже образився, сказавши, що хотів покаятися. Коли ж я запропонував йому поїхати на наш реабілітаційний центр — він відмовився.
Тоді я звернув увагу, що Віталій багато знає про церкву, і вирішив ближче познайомитися з ним та його історією.
Його звати Кононенко Віталій Михайлович. Народився він 10 травня 1972 року у місті Харків. Майже все життя прожив у самому центрі Харкова. Там закінчив вісім класів школи, а згодом — професійне училище, здобувши фах слюсаря.
Після навчання працював слюсарем механозбірних робіт на воєнному заводі. Він збирав деталі для різноманітної техніки. Грошей було небагато, а умови праці — дуже важкі. Тривалий час він працював у великому цеху без опалення, з важкими деталями. Так Віталій почав втрачати здоров’я. Зрештою довелося залишити цю роботу.
Після цього він намагався працювати на будівництві, а згодом влаштувався двірником у дитячий садочок. Там йому все подобалося. Він міг бути корисним, працювати з дітьми, багато допомагати.
Як з’ясувалося пізніше, Віталій прийняв Христа ще у 1995 році в харизматичній церкві Харкова. Він став служителем, тривалий час ніс служіння в групі порядку та допомагав у будівлі церкви. Але гріх поступово затягував його. Він зустрів дівчину, яка не була християнкою. Вони почали стосунки й жили у громадянському шлюбі.
З цього почалися проблеми. Грошей постійно не вистачало, він почав пиячити, з’явилися сварки. Так минуло кілька років.
Як каже сам Віталій:«Життя було не дуже щасливе, але нормальне. Як у всіх.»
Він орендував житло, працював, мав стосунки, плани та мрії про майбутнє. Саме в такому тріснутому стані його й застала війна.
Зранку 24 лютого 2022 року Харків зазнав масованих атак. Коли Віталій прийшов на роботу, директорка садочка сказала, що в них немає бомбосховища і вона не може взяти на себе таку відповідальність.«Усі йдуть додому. Бо війна» — почув він ці жахливі слова.
Почалися відчай і повна невизначеність. Він намагався щось робити, але все було марно. Залишився сам. Навколо почалися прильоти ракет. Один із близьких районів був повністю зруйнований, а у квітні війна прийшла просто на його вулицю.
Віталій жив біля аеропорту і багато згадував про людей, які загинули поруч.Його знайомий охоронець був на роботі в училищі, коли туди прилетіла велика ракета — будівлю повністю зруйнувало, і він загинув. Інші люди загинули на вулиці від уламків. Когось накрило просто в підвалі. У повітрі стояв дим і запах сажі.
Поруч із Віталієм дрон влучив у студентський навчальний корпус і повністю його зруйнував. Після цього кожну тривогу він спускався в підвал і сидів там по кілька годин. У такому режимі він прожив увесь 2022 рік і майже помер від голоду.
У вересні 2023 року йому вдалося зв’язатися з родичами, які запросили його до Дніпра. Він прожив там близько місяця і намагався знайти роботу, щоб ні від кого не залежати. Але це не вдалося, і він повернувся на зиму до Харкова — у свою розбиту квартиру без опалення. Хоча українська армія на той час уже відкинула росіян далеко від міста, житло так і не було відновлене.
Знову почалися сильні обстріли. На сусідньому підприємстві загинуло багато людей під час спуску в бомбосховище. Тоді Віталія накрив справжній страх. Він зрозумів, що хвиля жаху й паніки, яку він довго ігнорував, наздогнала його. Він втратив сенс життя і став огидним сам собі.
У нього з’явилося бажання знову переїхати до Дніпра. І з початку 2024 року він повернувся сюди та почав жити з другом.
Коли він їхав автобусом цього разу, то побачив уздовж дороги церкву «Ковчег» і з теплом згадав, як колись служив Христу та допомагав людям. Але тепер допомоги потребував він сам. Тоді Віталій вирішив знову прийти до церкви.
Господь розпорядився так, що він оселився неподалік від «Ковчега». Тут він знаходить невеликі підробітки й намагається виживати. Йому важко, але він почав триматися церкви.
Віталій каже:
«Коли я прийшов у “Ковчег”, то одразу відчув Боже тепло. Я згадав початок свого християнського шляху. Для мене дуже важливо, що тут проповідують так, як написано в Біблії. І ще й допомагають продуктами. Це для мене зараз надзвичайно важливо. Через вашу допомогу я знову прийшов до Ісуса в покаянні. Я вже не п’ю і хочу відновитися. Завдяки вам я вижив».
Я запитав у Віталія: «Які твої мрії зараз?»
Він відповів:
«Я втратив багато здоров’я і не можу знайти нормальну роботу. Але хочу працювати, бути корисним, допомагати людям, виглядати як нормальна людина і долучитися до церкви. Я мрію відновитися і після війни повернутися додому, у свою рідну церкву. Хочу служити у своєму місті. Дякую вам, що не відвертаєтеся від мене і служите мені».
Для мене велика радість бачити, як Віталій співає, молиться, читає Боже Слово і ставить запитання на духовні теми. Я бачу, як Бог змінює його. Це вже не той алкоголік, якого я зустрів на початку. Це християнин на шляху відновлення, який починає піклуватися про інших.
Цієї неділі він підійшов до мене, простягнув пакет із солодощами і сказав:«Я знаю, що церква збирає пакунки на Різдво для військових. Я працював цього тижня і зміг купити солодощі. Передайте їм і мою частинку, будь ласка».
Якою б темною не була ніч, як би глибоко не впала людина, Господь вірний у тому, щоб рятувати.Ще не скоротилася Божа рука.Досі діє благодать і милість.
Слава Ісусу за такі історії!
Такі історії можливі, бо Бог використовує вірних людей для Своєї справи. Подяка всім, хто долучається до цього служіння в Україні, особливо в часи війни. Нехай Господь рясно благословить вас!
Якщо ви хочете допомогти таким родинам або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.
Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!
