Так жити не можна! Частина друга: Сергій

У попередній частині я розповів про Юру.
Це була важка зустріч, повна болю, безвиході та водночас — надії.
А тепер хочу розповісти про Сергія в тому самому контексті.
Бо так жити не можна. Нікому. Ніколи.

Я вже писав про трагедію, яка трапилась із Сергієм, окремо. Можете почитати тут:
👉 https://vershyhora.com/istoriia-sierghiia-kalaika/

Але сьогодні хочу показати вам те, що побачив сам.
Показати, щоб ви відчули — яка це важка, майже безвихідна ситуація, якщо не бути поруч.

У той самий день, як я відвідав Юру, я завітав і до Сергія. Я буваю в нього періодично. Я звик до вигляду їхнього житла, до запахів у будинку: суміші борщу, ліків, котів та людини з інвалідністю. Це вже звично. І в цьому теж є трагедія.

Мені так хотілося зробити йому якесь добро. Не просто підтримати, а якось вплинути. Я давно обіцяв йому вивезти його в місто. Приїхав я сюрпризом, зовсім не попереджаючи. Вони зраділи — Сергій та його батьки. Я приїхав не з порожніми руками: продукти харчування, памперси, серветки, трость, ліки — багато всього. Але найголовніше — я приїхав налаштований забрати Сергія із собою і провести з ним цілий день.

Від емоцій він не міг знайти собі місця. У домі почалася суєта: помитися, переодягнутися, підготуватися. Батьки відмовляли мене кілька разів у стилі: «Навіщо це тобі треба? Обійдеться! Ти приїхав, згадав його — цього вже достатньо».Але я не така людина. Я обіцяв. Я запланував. Має бути так. І я не помилився — воно того було варте.

ЗАВЖДИ є «АЛЕ».

Моє серце пробрало до самої глибини, коли я побачив, що означає для нього просто вийти на вулицю. Мене знову і знову пронізувала думка: «Це ненормально. Люди не мають так жити».

Важко навіть пояснити, що було перед моїми очима.Ми мали сісти в машину. Вона стояла на вулиці, на горі. Будинок значно нижче вулиці. Сергія викотили на двір, ми стягнули його з трьох сходинок крильця — і тут почалося.

Крісло треба розвернути, підставити маленький стільчик, він підводиться на руках, підтягується і пересідає на стільчик. Потім він сідає на бетон або навіть просто на землю — НА ЗЕМЛЮ — бо інакше ніяк. Тоді, сходинка за сходинкою, він перетягує себе вгору, а його ноги просто тягнуться за ним. Потім разом ми тягнемо його знову на стільчик, потім на крісло, і лише з нього він може перелізти в авто.

Брудний, мокрий, втомлений, він уже нічого не хоче. І я розумію, чому він ніколи не виходить із дому. Це нереально. Батьки занадто старі, щоб підіймати його. Він занадто слабкий, щоб робити це сам.

І ось нарешті він у машині. Ми разом можемо вирушати будь-куди.

У мене було велике бажання нагодувати його смачною їжею в ресторані — це був би мій головний подарунок йому. Але виявилось, що навіть речі, які я не помічаю, для Сергія — дивовижні.

Він не виходив зі свого двору кілька років.Він не забув, коли востаннє їхав і бачив авто попереду.Світловодськ — маленьке містечко, яке можна пройти пішки за 40–50 хвилин. Він виріс тут. Але, проїжджаючи вулицями Світловодська, я чув від нього постійно:«Тут я не був 10 років… тут лікарня… а сюди я не заходив 13 років, ще до травми… а ось місце, де сталася моя трагедія…»

Ми зупинилися, мовчки постояли, і я відчував його біль. Сидів і думав про слова пісні про друзів: «З ними я про горе помовчу…»

Ми проїхали всі райони, побували всюди. Тоді я почув голос Божий і повіз його за місто. Там була його колишня робота, там були красиві поля, і лише похмура погода над ними створювала дивовижну картину для нас.

Потім ми поїхали на «дамбу» — дорогу протяжністю 10–15 кілометрів уздовж берегу величезного водосховища. Виїжджаючи з міста, ми переїжджаємо Дніпро над шлюзами та турбінами ГЕС, далі — довга красива дорога. Праворуч — дерева, внизу — дачі, а ліворуч — немов океан: Кременчуцьке водосховище, яке простягається до Києва і ще далі.

Доїхавши до кінця води, ми стали біля пляжу. Пісок, вода, птахи. Сергій ледве стримував сліз, немов людина, яка вперше побачила океан.Я не можу передати вам цих почуттів. Я мав зробити це для нього. Хто, як не я?

Після цього ми повернулися в місто. Дорогою бачили мобільні бригади ППО. Сергій завжди підтримує армію й молиться за них. Серед його друзів теж є загиблі...

Я вирішив закінчити нашу зустріч урочисто — ми поїхали в ресторан. У минулому це будівля річкового вокзалу, яку переробили в сучасний гарний ресторан прямо на березі водосховища. Сергій не витримав і спитав мене, чи не соромно мені бути з ним. Але я вже давно нічого не соромлюся. Тим більше — людей з інвалідністю.
— Чому мені має бути соромно? Ти — мій друг! Я зроблю все, щоб ти не відчував себе погано в суспільстві.

Смачна їжа, вишукані страви, десерти, коктейль — немов казка для нього.У таких містах усе набагато дешевше. Весь наш обід, десерти та їжа його сім’ї із собою обійшлися приблизно у 80 євро з чайовими. Для мене це дорого, зазвичай я так не витрачаю, але це покрило велику справу.

Я дуже хотів, щоб він відчув інший смак життя. Ми їли й довго говорили. Нас добре обслуговували. Це був теплий, щирий і відвертий час. Ми говорили про життя, друзів, війну, сім’ї, обставини, лікування — про багато всього. Але найголовніше — я ще раз переконався, що Сергій розуміє Євангеліє. Саме для цього я тут.

Я не забезпечу його нескінченними запасами, не буду завжди поруч, не зможу тягнути його постійно. Але я можу вплинути на його стосунки з Ісусом. Я можу знайомити їх.З цього часу Сергій почав називати мене братом.

Він — віруючий. Він врятований. Думаю, Бог відкрився йому. Я чую від нього справжнє сповідання віри, і він хоче приймати водне хрещення. Моє серце радіє за його душу, але болить за його тіло.

Я катав його на візку по набережній біля ресторану. Ми дихали повітрям, спілкувалися, чули птахів, раділи й сміялися цьому безтурботному дню. Аж поки не почався дощ. Немов діти, ми побігли до машини. Я допоміг Сергію перебратися всередину, склав візок — і ми поїхали крізь стіну дощу.

Ця злива немов повернула нас із небес на землю. Ми ніби були десь далеко, на висоті. Але знову додому. Знову розлучаємося. Знову я бачу, як він карабкається у свій будиночок і лишається в кімнаті, з якої майже не виходить.

Невже не можна інакше? Невже нереально зробити пандус чи трап? Метал у батьків є, але немає ресурсів, грошей, часу, бажання.

Ми попрощалися, помолилися. І він із великою надією сказав, що мріє про якийсь старенький комп’ютер — щоб хоч трохи його душа виходила з цього будинку.

Кілька тижнів після цього Сергій розповідав батькам «дивовижні пригоди» цього дня: місця, красоти, їжу. Я радий, що він дякував Ісусу, а не мені. Значить, я зробив усе правильно.

А коли я їхав додому того вечора, моє серце було важке. З одного боку — я радий, що все вдалося. А з іншого — ледве стримував сльози від думки: «Так жити не можна».

Я продовжую служити Сергію та його родині. Ви можете долучитися до цього.

Хочеш допомогти Сергію? Підтримуючи мене, ти підтримуєш і таких, як Сергій. Ваша допомога — це ліки, продукти, паливо, зв’язок, подарунки. Якщо хочеш підтримати Сергія фінансово — скористайся розділом «Підтримка» на цьому сайті. Я роблю все, що можу. Якщо хочеш долучитися — ласкаво прошу.

А ще є інший спосіб — духовний. Молитва. Можливо, ти можеш написати йому кілька слів, побажання, передати привіт. Це буде величезна моральна підтримка.

Сергій дуже потребує спілкування та підтримки. Можливо, у тебе немає для нього грошей чи часу — але ти можеш розповісти про нього іншим. І це буде твій внесок у його життя.

З болем у серці, з хвилюванням, але з надією на Ісуса —ваш брат у Христі, Андрій.