Вперше я побачив Віталія на вулиці неподалік від свого дому.Він рився у сміттєвому баку, збирав картон і пляшки. Мені захотілося йому допомогти, і я запросив його до церкви. На моє здивування, Віталій уже знав про «Ковчег» і сказав, що навіть колись відвідував нашу церкву.

Пізніше я знову побачив його серед переселенців, яким ми допомагаємо в церкві. Колись він приходив із другом у стані сп’яніння, коли я ніс служіння чергового. Ми не пустили їх у церкву, і він дуже образився, сказавши, що хотів покаятися. Коли ж я запропонував йому поїхати на наш реабілітаційний центр — він відмовився.

Тоді я звернув увагу, що Віталій багато знає про церкву, і вирішив ближче познайомитися з ним та його історією.

Його звати Кононенко Віталій Михайлович. Народився він 10 травня 1972 року у місті Харків. Майже все життя прожив у самому центрі Харкова. Там закінчив вісім класів школи, а згодом — професійне училище, здобувши фах слюсаря.

Після навчання працював слюсарем механозбірних робіт на воєнному заводі. Він збирав деталі для різноманітної техніки. Грошей було небагато, а умови праці — дуже важкі. Тривалий час він працював у великому цеху без опалення, з важкими деталями. Так Віталій почав втрачати здоров’я. Зрештою довелося залишити цю роботу.

Після цього він намагався працювати на будівництві, а згодом влаштувався двірником у дитячий садочок. Там йому все подобалося. Він міг бути корисним, працювати з дітьми, багато допомагати.

Як з’ясувалося пізніше, Віталій прийняв Христа ще у 1995 році в харизматичній церкві Харкова. Він став служителем, тривалий час ніс служіння в групі порядку та допомагав у будівлі церкви. Але гріх поступово затягував його. Він зустрів дівчину, яка не була християнкою. Вони почали стосунки й жили у громадянському шлюбі.

З цього почалися проблеми. Грошей постійно не вистачало, він почав пиячити, з’явилися сварки. Так минуло кілька років.

Як каже сам Віталій:«Життя було не дуже щасливе, але нормальне. Як у всіх.»

Він орендував житло, працював, мав стосунки, плани та мрії про майбутнє. Саме в такому тріснутому стані його й застала війна.

Зранку 24 лютого 2022 року Харків зазнав масованих атак. Коли Віталій прийшов на роботу, директорка садочка сказала, що в них немає бомбосховища і вона не може взяти на себе таку відповідальність.«Усі йдуть додому. Бо війна» — почув він ці жахливі слова.

Почалися відчай і повна невизначеність. Він намагався щось робити, але все було марно. Залишився сам. Навколо почалися прильоти ракет. Один із близьких районів був повністю зруйнований, а у квітні війна прийшла просто на його вулицю.

Віталій жив біля аеропорту і багато згадував про людей, які загинули поруч.Його знайомий охоронець був на роботі в училищі, коли туди прилетіла велика ракета — будівлю повністю зруйнувало, і він загинув. Інші люди загинули на вулиці від уламків. Когось накрило просто в підвалі. У повітрі стояв дим і запах сажі.

Поруч із Віталієм дрон влучив у студентський навчальний корпус і повністю його зруйнував. Після цього кожну тривогу він спускався в підвал і сидів там по кілька годин. У такому режимі він прожив увесь 2022 рік і майже помер від голоду.

У вересні 2023 року йому вдалося зв’язатися з родичами, які запросили його до Дніпра. Він прожив там близько місяця і намагався знайти роботу, щоб ні від кого не залежати. Але це не вдалося, і він повернувся на зиму до Харкова — у свою розбиту квартиру без опалення. Хоча українська армія на той час уже відкинула росіян далеко від міста, житло так і не було відновлене.

Знову почалися сильні обстріли. На сусідньому підприємстві загинуло багато людей під час спуску в бомбосховище. Тоді Віталія накрив справжній страх. Він зрозумів, що хвиля жаху й паніки, яку він довго ігнорував, наздогнала його. Він втратив сенс життя і став огидним сам собі.

У нього з’явилося бажання знову переїхати до Дніпра. І з початку 2024 року він повернувся сюди та почав жити з другом.

Коли він їхав автобусом цього разу, то побачив уздовж дороги церкву «Ковчег» і з теплом згадав, як колись служив Христу та допомагав людям. Але тепер допомоги потребував він сам. Тоді Віталій вирішив знову прийти до церкви.

Господь розпорядився так, що він оселився неподалік від «Ковчега». Тут він знаходить невеликі підробітки й намагається виживати. Йому важко, але він почав триматися церкви.

Віталій каже:

«Коли я прийшов у “Ковчег”, то одразу відчув Боже тепло. Я згадав початок свого християнського шляху. Для мене дуже важливо, що тут проповідують так, як написано в Біблії. І ще й допомагають продуктами. Це для мене зараз надзвичайно важливо. Через вашу допомогу я знову прийшов до Ісуса в покаянні. Я вже не п’ю і хочу відновитися. Завдяки вам я вижив».

Я запитав у Віталія: «Які твої мрії зараз?»

Він відповів:

«Я втратив багато здоров’я і не можу знайти нормальну роботу. Але хочу працювати, бути корисним, допомагати людям, виглядати як нормальна людина і долучитися до церкви. Я мрію відновитися і після війни повернутися додому, у свою рідну церкву. Хочу служити у своєму місті. Дякую вам, що не відвертаєтеся від мене і служите мені».

Для мене велика радість бачити, як Віталій співає, молиться, читає Боже Слово і ставить запитання на духовні теми. Я бачу, як Бог змінює його. Це вже не той алкоголік, якого я зустрів на початку. Це християнин на шляху відновлення, який починає піклуватися про інших.

Цієї неділі він підійшов до мене, простягнув пакет із солодощами і сказав:«Я знаю, що церква збирає пакунки на Різдво для військових. Я працював цього тижня і зміг купити солодощі. Передайте їм і мою частинку, будь ласка».

Якою б темною не була ніч, як би глибоко не впала людина, Господь вірний у тому, щоб рятувати.Ще не скоротилася Божа рука.Досі діє благодать і милість.

Слава Ісусу за такі історії!

Такі історії можливі, бо Бог використовує вірних людей для Своєї справи. Подяка всім, хто долучається до цього служіння в Україні, особливо в часи війни. Нехай Господь рясно благословить вас!

Якщо ви хочете допомогти таким родинам або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.

Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!

Це Сорока Галина Василівна і зараз їй 76 років. Я розмовляю із нею в будівлі нашої церкви, але як і багато людей тут вона потрапила у Дніпро не за власним бажанням.

Галина народилася 16 Липня 1949 року у Луганській області. Згодом її родина переїхала у місто під назвою Сіверськодонецьк, де вона і провела основну частину свого життя. 

Там вона навчалася та отримала медичну освіту. Там вона вийшла заміж за Володимира. В них народилося двоє синів: Ігор та Віталій. 

Працювала Галина лікарем, але не в лікарні, а в медсанчастині Сіверськодонецького об'єднання «Азот» — це третій за розміром в Україні виробник аміаку та одне з найбільших в Європі підприємств хімічної промисловості з виробництва азотних добрив.

Її чоловік, Володимир, також працював на цьому виробництві у відділі постачання. Два сини також мали добрі посади у місті та достойну зарплату. Вперше я чув від людини, що вона колись була по-справжньому щасливою.

Галина каже, що в них було все: гарна велика родина, діти, онуки, майно. Їхня квартира була зроблена в ідеальному стані. Вони мали гарну їжу, розкішний одяг, їздили на відпочинок, робили великі сімейні свята до поки не почалася повномасштабна війна…

“Ми знали, що таке війна. Ми бачили Донецьк з 2014 року. До лінії фронту в нас було десь 60 кілометрів. Але тоді не воювали так сильно. Ми не уявляли до кінця що може бути такий жах. Ніхто не був готовий до такого! До цього неможливо підготуватися! Коли вже били по місту, ми досі не вірили.” - Каже Галина зі сльозами.

Як тільки почалася повномасштабна війна – ворог почав обстрілювати міста України, зокрема Сіверськодонецьк. Вже через чотири дні росіяни почали активні обстріли та бої за місто, які тривали з 28 лютого по 24 Червня 2022 року. 

2 Березня майже в усіх селах поблизу Сіверськодонецька відбулися бої. Російські війська продовжували обстрілювати місто, зокрема шкільний спортзал, який виконував роль бомбосховища. Цілеспрямовано росіяни били по житлових кварталах та по цивільному населенню. Дуже багато людей загинуло. 

Якщо хтось не відповідав на телефон тривалий час - скоріш за все, він був вже мертвий. В ті тижні велика частина міста була повністю зруйнована.

Що в цей час робила Галина? Не розуміючи як реагувати на все, як переживати все це, вона попросила чоловіка дістати швейну машинку, і просто почала шити одяг. Поки по будинку летіли уламки скла, а на вулиці лунали вибухи – кожен намагався відволікатися від цього, щоб не зʼїхати з глузду. 

Але коли вже почалася сипатися штукатурка і лопнуло скло у квартирі, Галина відчула, що ніби прокинулася. До неї дійшло, що це не просто з'ясування відносин між Україною та росією, а повномасштабна війна, в якій реально можна загинути. Тоді вона прибігла до чоловіка і наполягала на тому, щоб пройти у підвал. Вони одяглися і пішли у сховища. Це були останні хвилини в їх рідному житлі. 

“Я одягнулася у дрантя. Натягнула на себе все найстаріше, що було, аби було тепло. На мені було найстаріше пальто, в якому, я б ніколи не вийшла на вулицю, бо я думала про те, що не треба одягати чистий новий одяг у підвал. Там сиро, брудно і холодно. тому, ми із чоловіком виглядали як люди, які втратили все” - Згадує вона з тремтінням у голосі. 

Як тільки вони спустилися, будинок почав хитатися. почали бити прямо по їхньому кварталу. Не було звʼязку і світла. Купка людей провела у підвалі декілька діб. Тоді в темряві хтось забіг у підвал і почав гукати “Мамо, тато?!”. Це був старший син - Ігор. У паніці він шукав своїх батьків. Його крик перекривали звуки вибухів з вулиці. Били по їх будинках. Але Галина впізнала голос сина, взяла чоловіка за руку і разом вони побігли йому на зустріч. 

Ігор зрадів, побачивши батьків живими та сказав, що на вулиці їх чекає машина і треба терміново їхати звідси, бо зараз все почне руйнуватися тут. Все стало занадто небезпечно.

– Синку, дай я забіжу у квартиру хоч на 10 хвилин! Візьму одяг, гроші та документи. – Намагалася вмовляти мама.

– Мама, нас зараз тут всіх вбʼють! Бігом в машину! – суворо заперечив Ігор.

Вони вибігли з укриття, на вулиці дим, вогонь, уламки та крики. Рідний дім став лінією фронту, як у кіно. Вскочивши в авто, вони рушили на величезній швидкості подалі від міста в напрямку Дніпра. залишаючи позаду все своє “нормальне” життя. В старому брудному одязі, без документів, без грошей, без їжі та без надії. Коли вони покинули область, то треба було вирішити куди їхати. 

Не знайшовши варіантів, вони потрапили в якийсь шелтер в готелі. Там вони провели декілька днів. Один с синів з родиною одразу почав рухатися за кордон. А інший відвіз родину у Вінницю. Проте дружина сина запропонувала батькам доглядати за будинком біля Дніпра у селищі Краснопілля.

Так це подружжя опинилося в Дніпрі. це був кінець Березня 2022 року. Майже одразу після заселення, в Галини почалася глибока депресія. Понад три місяці вона ні з ким не розмовляла, нікуди не ходила, нічого не робила та майже не їла. Цілими днями вона просто лежала і плакала.  Володимир також важко переніс все це. І досі в нього тремтить права рука і він не може нею брати нічого важкого.  

Влітку 2022 року вони намагалися якось відволікатися. З кимось познайомитися, щось зробити на городі. Проте надходила Осінь і з нею і розуміння що вони продовжують бути далеко від дому. 

У цей час держава вже відновила їм деякі документи та зробили грошову підтримку. також Галина та Володимир дізналися про багато різних заходів для біженців у нашому місті. Так вони дізналися і про церкву Ковчег.

Багато хто з переселенців знає про нашу церкву і всі діляться тим, що робить ця церква, запрошуючи один одного на богослужіння. 

Галина завжди вірила в Бога і часто відвідувала православну церкву. Увесь 2021 рік, вона не пропустила жодної служби та навіть тримала піст. Проте прийти в церкву як постраждала людина було для неї надто тяжко.

“Я звикла все сама і своїми силами! Все, що ми мали із чоловіком - ми здобули власноруч!” – згадує Галина.

Проте, Господь вже діяв в її серці. Також підштовхувала потреба і бажання вилити комусь свій біль. Так, у Вересні 2022 року, вона наважилася приїхати у церкву, тоді ще сама без чоловіка. Прямо з порога вона відчула інший світ: люди, які посеред війни мають надію, мають мир, радіють та проявляють любов один до одного! Перше служіння пройшло на одному диханні!  Отримавши продуктовий набір, Галина відчула що церква дає набагато більше. Так вона із захватом почала розповідати своєму чоловікову те, що відчула сьогодні.

З цього часу, вона стала регулярним відвідувачем церкви Ковчег!

“Найголовніше для мене в церкві тоді - були люди! Я потрапила у книжкову крамницю. Де хотіла дізнатися більше про віру. Там мене просто підхопила Людмила Полякова, яка не тільки почала допомагати мені знаннями, але і просто окутала мене своєю любовʼю! Ми стали близькими подругами!” – з посмішкою каже Галина 

Ісус захопив її серце. Вона настільки просочилася життям церкви та вірою в Ісуса, що вирішила йти далі. За два роки вона стала повноцінною християнкою. 24 Серпня 2025 року Галина прийняла водне хрещення в нашій церкві.

“Я настільки боялася сказати про це чоловікові, що не говорила до останньої миті. А раптом він мене не зрозуміє? Він знає, що я віруюча, але це вже серйозний крок. Тоді, я запросила Володю на служіння. мав приїхати пастор з Америки та планувалося хрещення. Я попросила сестер молитися за цю розмову, а сама вже пройшла підготовку. Коли приїхали в церкву і мені треба було вже йти переодягатися, тільки тоді я сказала чоловіку, що я сьогодні приймаю водне хрещення і прошу його підтримки. На що він сказав: «Молодець, дружино!» — і обійняв мене!” – згадує Галина

Після цього почалося повноцінне християнське життя і майже одразу  вона пішла на курси членів церкви і вже 30 Листопада 2025 року Сорока Галина Василівна стала членом церкви Ковчег. зараз вона розповідає свою історію новим вимушено переміщеним особам, та ділиться Євангелієм так, як колись поділилися з нею. 

Вони в Дніпрі вдвох із чоловіком — але не наодинці. Церква регулярно підтримує їх духовно та морально, також, що тижня вони отримують продуктовий набір. І найбільшим бажанням Галини зараз є не повернення додому, а щоб її чоловік також був врятований Христом і долучився до церкви Ковчег.

Це ще одна історія дивовижної Божої роботи під час війни в Україні! Такі історії можливі завдяки людям, які підтримують служіння серед переселенців. Саме через церкву Бог знаходить тих, хто втратив усе — і дає їм нову надію.

Якщо ви хочете допомогти таким родинам або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.

Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!

Служіння, яке знайшло мене на вулиці

Іноді Бог приводить тебе до людей не через плани, а через випадкову зустріч, яка виявляється зовсім не випадковою.

Ми з братом спілкувалися про його життя в районі церкви. Просто йшли вулицею, говорили про життя і служіння.
І раптом — дівчина у старенькому, поламаному інвалідному візку. Поруч — дідусь, який везе її.
Погляд, тиша, безпорадність… Я не зміг пройти повз. Просто зупинив одну розмову та почав іншу.

Ми привіталися, поговорили прямо на вулиці. Вони дуже хвилювалися за таку увагу до них. Бо зазвичай люди проходять повз. В них колись був гарний візок на акумуляторах, але він давно поламаний і немає грошей на ремонт та запчастин. Колись, в мене була майстерня і я вже ремонтував крісла колісні для людей з інвалідністю. Один з них був Юра Борщ. Тому, хотів максимально допомогти.
Я залишив свій телефон — навіть не здогадуючись, що Бог уже почав нову історію.

Через кілька днів ми познайомилися з мамою Насті.
Вона прийшла до нас у церкву.
А коли ми показали ті візки, які передали нам друзі з-за кордону, вона знайшла серед них саме той, який був потрібен її дитині.

Не просто зручний.
Ідеальний.

Трохи про Настю (з дозволу мами)

У Насті з народження важкий діагноз — дистрофія м’язів по типу меразінопатії.
Це означає, що в тілі не виробляється білок, необхідний для роботи м’язів.

Її життя — це щоденна боротьба:
медикаменти, масаж, дихальна підтримка, реабілітація.
У 2018 році їй зробили складну операцію на хребті — встановили титанову пластину, щоб викривлення не здавило внутрішні органи.

Її старе крісло вже давно не підходило.
Мама мусила вставляти в нього окреме спеціальне сидіння.
Всі ці роки вони буквально виживали.

Новий візок змінив усе.

Ось що написала мама Насті:

«Ми дуже вдячні всією родиною за вашу допомогу нашій донечці Насті!
Коляска дуже зручна і легка. Слава Богу, підійшла!
Нехай Бог благословить вас!

Настя виросла зі свого старого крісла, і нам була потрібна ширша коляска, щоб нове сидіння вміщалося в неї. Ви дуже нам допомогли! Дякуємо!»

Коли я читав ці слова, мене стискало в грудях.
Це не просто історія про крісло.
Це історія про гідність, про надію, про те, що Бог бачить людей, яких ніхто не бачить — і хоче торкнутися їх через тих, хто готовий бути поруч.

Не проходьте повз

Настина історія стала для мене нагадуванням:
щоб Бог міг використати нас, ми повинні бути в Нього “під рукою”.

Комусь Бог дає можливість зустріти людину на вулиці.
Комусь — допомогти фінансово.
Комусь — помолитися.
Комусь — привезти візок із-за кордону.
Комусь — просто написати слова підтримки мамі, яка бореться роками.

І це може вам нічого не коштувати.
А комусь — це змінить життя.

Настя не може ходити.
Але хтось із вас допоміг їй знову пересуватися.
Хтось подарував їй свободу.
Хтось — повернув їй посмішку.

Як ви можете допомогти таким, як Настя?

1️⃣ Молитва

Можливо, ви можете лише молитися — і цього вже достатньо.
Щиро.

Якщо ви регулярно й вірно будете приносити Богу наші потреби:
— за родини, які ми служимо,
— за людей з інвалідністю,
— за закінчення війни,
— за душі тих, кому ми проповідуємо,
— за нашу команду,

— це велика робота!

Я знатиму, що ви поруч у молитві.
А я, у свою чергу, буду надсилати вам список актуальних потреб.
Разом ми будемо однією командою — навіть на відстані.

2️⃣ Фінансова участь (одноразова або щомісячна)

Немає «малої суми».
Бог примножує кожну гривню.

Ваша підтримка перетворюється на:
— інвалідні візки для таких, як Настя,
— ліки, підгузки, медичні витрати,
— продукти для сімей у біді,
— паливо для поїздок на служіння,
— допомогу переселенцям,
— підтримку військових,
— духовну опіку, поїздки, книги, Біблії.

Кожна гривня — це чийсь подих, чиясь надія, чиясь відповідь від Бога.

Якщо ви захочете стати частиною нашої команди — ми зможемо планувати служіння, допомогу та поїздки, знаючи, що несемо тягар не самі.

3️⃣ Поширення

Можливо, ви не можете підтримувати нас фінансово чи молитовно.
Але ви можете розповісти про нас.

У своїй церкві.
У домашній групі.
У чаті друзів.
В організації, де служите.

І Бог може використати це так, як ми навіть уявити не можемо.
Адже найчастіше саме люди, які просто «переказали далі», стають причиною великих змін у житті інших.

Підтримай тих, хто не може ходити сам

🤝 Якщо хочеш фінансово підтримати подібні історії — скористайся розділом «Підтримка» на цьому сайті.
Ваш вклад стає реальними речами: візками, ліками, продуктами, допомогою, надією.

📚 Якщо хочеш підтримати духовно — помолись. Напиши кілька теплих слів — я передам.

🙏 А якщо нічого не можеш — просто розкажи комусь про цю історію.
Це теж служіння.

З любов’ю, болем і надією на Ісуса —
Андрій Вершигорa
м. Дніпро, Україна

У попередній частині я розповів про Юру.
Це була важка зустріч, повна болю, безвиході та водночас — надії.
А тепер хочу розповісти про Сергія в тому самому контексті.
Бо так жити не можна. Нікому. Ніколи.

Я вже писав про трагедію, яка трапилась із Сергієм, окремо. Можете почитати тут:
👉 https://vershyhora.com/istoriia-sierghiia-kalaika/

Але сьогодні хочу показати вам те, що побачив сам.
Показати, щоб ви відчули — яка це важка, майже безвихідна ситуація, якщо не бути поруч.

У той самий день, як я відвідав Юру, я завітав і до Сергія. Я буваю в нього періодично. Я звик до вигляду їхнього житла, до запахів у будинку: суміші борщу, ліків, котів та людини з інвалідністю. Це вже звично. І в цьому теж є трагедія.

Мені так хотілося зробити йому якесь добро. Не просто підтримати, а якось вплинути. Я давно обіцяв йому вивезти його в місто. Приїхав я сюрпризом, зовсім не попереджаючи. Вони зраділи — Сергій та його батьки. Я приїхав не з порожніми руками: продукти харчування, памперси, серветки, трость, ліки — багато всього. Але найголовніше — я приїхав налаштований забрати Сергія із собою і провести з ним цілий день.

Від емоцій він не міг знайти собі місця. У домі почалася суєта: помитися, переодягнутися, підготуватися. Батьки відмовляли мене кілька разів у стилі: «Навіщо це тобі треба? Обійдеться! Ти приїхав, згадав його — цього вже достатньо».Але я не така людина. Я обіцяв. Я запланував. Має бути так. І я не помилився — воно того було варте.

ЗАВЖДИ є «АЛЕ».

Моє серце пробрало до самої глибини, коли я побачив, що означає для нього просто вийти на вулицю. Мене знову і знову пронізувала думка: «Це ненормально. Люди не мають так жити».

Важко навіть пояснити, що було перед моїми очима.Ми мали сісти в машину. Вона стояла на вулиці, на горі. Будинок значно нижче вулиці. Сергія викотили на двір, ми стягнули його з трьох сходинок крильця — і тут почалося.

Крісло треба розвернути, підставити маленький стільчик, він підводиться на руках, підтягується і пересідає на стільчик. Потім він сідає на бетон або навіть просто на землю — НА ЗЕМЛЮ — бо інакше ніяк. Тоді, сходинка за сходинкою, він перетягує себе вгору, а його ноги просто тягнуться за ним. Потім разом ми тягнемо його знову на стільчик, потім на крісло, і лише з нього він може перелізти в авто.

Брудний, мокрий, втомлений, він уже нічого не хоче. І я розумію, чому він ніколи не виходить із дому. Це нереально. Батьки занадто старі, щоб підіймати його. Він занадто слабкий, щоб робити це сам.

І ось нарешті він у машині. Ми разом можемо вирушати будь-куди.

У мене було велике бажання нагодувати його смачною їжею в ресторані — це був би мій головний подарунок йому. Але виявилось, що навіть речі, які я не помічаю, для Сергія — дивовижні.

Він не виходив зі свого двору кілька років.Він не забув, коли востаннє їхав і бачив авто попереду.Світловодськ — маленьке містечко, яке можна пройти пішки за 40–50 хвилин. Він виріс тут. Але, проїжджаючи вулицями Світловодська, я чув від нього постійно:«Тут я не був 10 років… тут лікарня… а сюди я не заходив 13 років, ще до травми… а ось місце, де сталася моя трагедія…»

Ми зупинилися, мовчки постояли, і я відчував його біль. Сидів і думав про слова пісні про друзів: «З ними я про горе помовчу…»

Ми проїхали всі райони, побували всюди. Тоді я почув голос Божий і повіз його за місто. Там була його колишня робота, там були красиві поля, і лише похмура погода над ними створювала дивовижну картину для нас.

Потім ми поїхали на «дамбу» — дорогу протяжністю 10–15 кілометрів уздовж берегу величезного водосховища. Виїжджаючи з міста, ми переїжджаємо Дніпро над шлюзами та турбінами ГЕС, далі — довга красива дорога. Праворуч — дерева, внизу — дачі, а ліворуч — немов океан: Кременчуцьке водосховище, яке простягається до Києва і ще далі.

Доїхавши до кінця води, ми стали біля пляжу. Пісок, вода, птахи. Сергій ледве стримував сліз, немов людина, яка вперше побачила океан.Я не можу передати вам цих почуттів. Я мав зробити це для нього. Хто, як не я?

Після цього ми повернулися в місто. Дорогою бачили мобільні бригади ППО. Сергій завжди підтримує армію й молиться за них. Серед його друзів теж є загиблі...

Я вирішив закінчити нашу зустріч урочисто — ми поїхали в ресторан. У минулому це будівля річкового вокзалу, яку переробили в сучасний гарний ресторан прямо на березі водосховища. Сергій не витримав і спитав мене, чи не соромно мені бути з ним. Але я вже давно нічого не соромлюся. Тим більше — людей з інвалідністю.
— Чому мені має бути соромно? Ти — мій друг! Я зроблю все, щоб ти не відчував себе погано в суспільстві.

Смачна їжа, вишукані страви, десерти, коктейль — немов казка для нього.У таких містах усе набагато дешевше. Весь наш обід, десерти та їжа його сім’ї із собою обійшлися приблизно у 80 євро з чайовими. Для мене це дорого, зазвичай я так не витрачаю, але це покрило велику справу.

Я дуже хотів, щоб він відчув інший смак життя. Ми їли й довго говорили. Нас добре обслуговували. Це був теплий, щирий і відвертий час. Ми говорили про життя, друзів, війну, сім’ї, обставини, лікування — про багато всього. Але найголовніше — я ще раз переконався, що Сергій розуміє Євангеліє. Саме для цього я тут.

Я не забезпечу його нескінченними запасами, не буду завжди поруч, не зможу тягнути його постійно. Але я можу вплинути на його стосунки з Ісусом. Я можу знайомити їх.З цього часу Сергій почав називати мене братом.

Він — віруючий. Він врятований. Думаю, Бог відкрився йому. Я чую від нього справжнє сповідання віри, і він хоче приймати водне хрещення. Моє серце радіє за його душу, але болить за його тіло.

Я катав його на візку по набережній біля ресторану. Ми дихали повітрям, спілкувалися, чули птахів, раділи й сміялися цьому безтурботному дню. Аж поки не почався дощ. Немов діти, ми побігли до машини. Я допоміг Сергію перебратися всередину, склав візок — і ми поїхали крізь стіну дощу.

Ця злива немов повернула нас із небес на землю. Ми ніби були десь далеко, на висоті. Але знову додому. Знову розлучаємося. Знову я бачу, як він карабкається у свій будиночок і лишається в кімнаті, з якої майже не виходить.

Невже не можна інакше? Невже нереально зробити пандус чи трап? Метал у батьків є, але немає ресурсів, грошей, часу, бажання.

Ми попрощалися, помолилися. І він із великою надією сказав, що мріє про якийсь старенький комп’ютер — щоб хоч трохи його душа виходила з цього будинку.

Кілька тижнів після цього Сергій розповідав батькам «дивовижні пригоди» цього дня: місця, красоти, їжу. Я радий, що він дякував Ісусу, а не мені. Значить, я зробив усе правильно.

А коли я їхав додому того вечора, моє серце було важке. З одного боку — я радий, що все вдалося. А з іншого — ледве стримував сльози від думки: «Так жити не можна».

Я продовжую служити Сергію та його родині. Ви можете долучитися до цього.

Хочеш допомогти Сергію? Підтримуючи мене, ти підтримуєш і таких, як Сергій. Ваша допомога — це ліки, продукти, паливо, зв’язок, подарунки. Якщо хочеш підтримати Сергія фінансово — скористайся розділом «Підтримка» на цьому сайті. Я роблю все, що можу. Якщо хочеш долучитися — ласкаво прошу.

А ще є інший спосіб — духовний. Молитва. Можливо, ти можеш написати йому кілька слів, побажання, передати привіт. Це буде величезна моральна підтримка.

Сергій дуже потребує спілкування та підтримки. Можливо, у тебе немає для нього грошей чи часу — але ти можеш розповісти про нього іншим. І це буде твій внесок у його життя.

З болем у серці, з хвилюванням, але з надією на Ісуса —ваш брат у Христі, Андрій.

Привіт!

Знайди, будь ласка, кілька хвилин і прочитай цей лист. Можливо, саме ти сьогодні вплинеш на цей світ!

Пишу тобі з бажанням відкрити частинку того, що робить Господь через наше служіння в Україні, і запросити тебе подумати про можливість стати частиною цього служіння.

Чому я звертаюся

Ми служимо в умовах війни: проповідуємо Євангеліє, підтримуємо молодь, переселенців, сім’ї, військових, капеланів, ведемо душеопіку та домашні групи, допомагаємо тим, хто у темряві шукає Христа.

Це служіння живе тільки тоді, коли є постійна молитва і щомісячна підтримка тих, хто бачить у цьому Божий рух.

Сьогодні Бог побудив мене зробити просте й чесне запрошення:помоліться, чи хоче Господь, щоб ви стали частиною цього служіння.

Не зі співчуття.Не з обов’язку.А тому, що Він інколи просить нас стати відповіддю на чиєсь прохання.

Наша потреба зараз

Щоб наша сім’я могла жити і служити стабільно, нам потрібно приблизно $2 000 на місяць.Наразі покрито лише 55% цієї суми (це моя зарплата працівника церкви та періодична підтримка кількох людей.)

Це не зайві витрати і не розкіш — це базовий рівень життя і умов для служіння у воєнний час. Існувати в Україні зараз дуже дорого!

Що входить до цього мінімуму

• оренда житла та комунальні;
• продукти й побутові витрати;
• пальне та зв’язок;
• медичне обслуговування  (зокрема Ані та дітей);
• додаткове навчання для Марії (школа/репетитори/курси);
• можливість продовжувати щотижневе служіння, поїздки, проповіді, душеопіку, підтримку військових та переселенців.

Ваша підтримка — це ліхтарик у руках дитини, це навушники для старенького,

— це кава для втомленого волонтера, це паливо, щоб доправити аптечки пораненим,

— це смаколики у шпиталь, це Біблії, які доходять до окопів,

— це Вечеря Господня для брата, який уже десять місяців без церкви на фронті,

— це турбота про капелана, який приїхав щоб відпочити на одну ніч,

— це книги з душеопіки, які підіймають того, хто впав,

— це світло в церкві,

— це продуктовий пакет переселенцю,

— це ремонт авто, яке знову поїде в реабілітаційний центр, на фронт або до громади.

Кожна копійка, яку Бог вкладає у мої руки, перетворюється на можливість послужити.

Ми не витрачаємо нічого на пусте. Ми не розтрачуємо час і кошти на те, що минає. Ми не прагнемо розкоші, але благаємо Бога про те, щоб не опинитися в нестачі, не бути у злиднях, а вірно виконувати своє покликання не хвилюючись про те, що дітям на завтра немає що їсти.

Бог поставив нас у складні обставини, і я розумію: життя коротке.

Тому хочу віддати Йому все, що маю — кожен день, кожну силу, кожну можливість.

Чого я не хочу

— не хочу тиснути;— не хочу маніпулювати болем війни;— не хочу, щоб хтось почувався винним, якщо не може долучитися.

Я лише хочу, щоб кожен, хто читає, помолився:«Господи, чи є моє місце у цьому служінні? Чи кличеш Ти мене бути частиною цього?»

Ми не хочемо емоційної підтримки, ми не хочемо викликати у вас почуття провини чи натиснути на вашу жалість. НІ! ʼ

Якщо ви станете нашим тилом – це має бути ваш відгук на прохання Бога до вас. Ми не хочемо, щоб це викликало у вас тягар відповідальності. Навпаки - немов присмак вдалого подарунка, який ти зробив своєму другові.

Якщо відповідь «ні» — це нормально.Якщо «так» — я з радістю поділюся, як можна долучитися.

Як можна стати частиною служіння

Це може бути щось із трьох потреб, або всі три, або жодної. 

1. Молитва.Можливо, ви можете лише молитися - цього вже буде достатньо! І я кажу це щиро! Якщо ви регулярно та вірно будете розносити Богові наші потреби та хвилювання, якщо будете просити про закінчення війни, про душі тих, кому ми служимо - це все велика робота! Я знатиму, що ви поруч у молитві! Я буду робити свою роботу, регулярно висилати вам список актуальних потреб і відчувати, що ми не покинуті, ми не наодинці. Ви будете великою командою разом із нами! 
2. Фінансова участь.Одноразова або щомісячна.Немає «малої» суми — Бог примножує кожну. Якщо ви захочете стати нашими донорами - регулярно підтримувати нас (яка б ця сума це не була) - ми зможемо розраховувати на це і планувати своє життя та служіння. Думаю, люди, які хочуть брати участь фінансово, вони і моляться і я буду просити вас це робити.
3. Поширення.Можливо, ви не покликані підтримувати нас або молитися за нас. Але ви зможете розповісти про нас у своїй церкві, групі, чи організації. і Бог використає це для нашої підтримки. Це також буде дуже велика робота, за яку ми будемо дуже вдячні вам! Розкажіть у своїй церкві, домашній групі чи друзям — це часто відкриває двері, які ми не можемо відкрити самі. 

Якщо хочете дізнатися більше

Я із задоволенням відправлю короткий звіт про служіння, список актуальних потреб або домовлюся про дзвінок.Усе відкрито і прозоро — так, як і має бути в Божій справі.

На завершення

Прошу вас не ігнорувати це звернення.

Також, хочу, щоб ця розмова між нами була проста якщо вам треба час подумати чи порадитися - скажіть мені про це. Якщо ви не хочете - ви не маєте переді мною виправдовуватися ви мені нічим не винні. чесно та відкрито скажіть “Ні” і я піду далі – без образ чи осаду. Я все розумію і свою надію я покладаю не на вас, а на Ісуса! Вас я лише запрошую долучитися до цієї справи. 

У будь-якому випадку, якщо ви читаєте ці слова - ви мені не байдужі, я молився за вас — за ваше серце, за духовний стан і за те, щоб ви почули Бога.

Не знаю, кого саме Бог покличе відповісти на це звернення.Але знаю точно: Бог діє через людей, і коли Він торкається серця, це завжди приносить радість і плід.

Нехай Господь благословить вас миром, мудрістю і світлом, а якщо Він покличе вас стати частиною цього служіння —буду радий і вдячний служити разом.

З любовʼю у Христі,
Андрій Вершигорa
Дніпро, Україна
Листопад 2025
@andriivershyhora

Я був у Світловодську і мав можливість зустрітися зі своїми друзями з інвалідністю. У кожного з них — зовсім різна історія.Один із них — Юрій Борщ.

Ми познайомилися ще у 2015 році, коли я жив у Світловодську. Він має ДЦП. Якось Юра приїхав до мене в майстерню з проханням відремонтувати його механізоване колісне крісло. Це був гарний візок із мотором, акумулятором та джойстиком керування. Я з радістю допоміг. Тоді я розповів йому про Христа, відремонтував візок і допоміг навіть його другові, який також пересувався на візку.

Коли візок був готовий, я дуже хотів доставити його Юрі, але він виявився занадто великим — не влазив у машину та важив понад 130 кілограмів. Тож я повністю зарядив його і вирішив відвезти сам — «верхи». Це справило на Юру величезне враження. Відтоді ми стали друзями.

Юра — дуже активний. Він об'їздив усе місто. Але як боляче чути його історію: до 27 років він щодня виповзав із дому й сидів біля під'їзду на лавці. Лише потім його батько знайшов старий примітивний візок. І тільки тоді розпочалося його соціальне життя.

Згодом його батьки захворіли й обидва виявилися прикутими до ліжка. На другому поверсі квартири в Світловодську одночасно жили троє людей з інвалідністю: двоє — лежачі, один — на візку. Батько пролежав три роки, мати — три з половиною. Їх не стало. Юра залишився сам.

На той час його підтримувала держава й кілька друзів — також на візках. Соціальний працівник приходив регулярно. Волонтери зі Львова зробили йому балкон та ліфт, яким він може сам користуватися — прямо виїжджати з квартири на вулицю.Держава видала новий механізований візок. Друзі знову ж зʼявились. А згодом зʼявився я.З ним почала дружити молода волонтерка Альона — годувала, ходила в магазин, багато часу проводила разом.

Минули роки. Востаннє я бачив Юру у 2018-му. А цього тижня ми знову сиділи вдвох на його балконі. Спілкувалися, сміялися. Але за моїм сміхом — великий сум.

Що я бачу?

Я бачу чоловіка, якому вже багато років. Він одинокий.Батьки померли давно. Його друг — теж помер півтора року тому. Дівчина, яка його підтримувала, — переїхала.Друзі, як я, — не в місті. Багато хто — на фронті.

Його єдина радість — рудий кіт.Його надія — соціальний працівник, який приходить щодня: приносить продукти, годує, трохи прибирає.Його біль — зуби. Але операцію він не перенесе. Щоб зробити щось — потрібно знеболення, наркоз. А він може його не пережити.

Юра каже, що повністю перейшов на нічний спосіб життя. Часто лягає о 7-й ранку, коли всі йдуть на роботу.Всю ніч проводить в інтернеті — читає новини, статті, пише листи підтримки нашим воїнам.

Його найбільший страх — наближення фронту.Він знає, що не зможе евакуюватися. Знає, що за його активність росіяни його вбʼють. Та й узагалі — він їм не потрібен.

І водночас — він посміхається.Він тримається за всі добрі спогади, які були. Памʼятає події до дрібниць, по датах. Знає всіх по імені та по батькові. Передає вітання. Цікавиться життям церкви.Ми часто переписуємося — вітаємо один одного зі святами.

Але кожен раз, коли я згадую про нього, в голові лише одна думка:

Так жити не можна! Так жити не можна!

Хочеш допомогти Юрі?

🤝 Якщо хочеш фінансово підтримати Юру, скористайся розділом «Підтримка» на моєму сайті. Я роблю все, що можу для нього. Якщо хочеш долучитися — ласкаво прошу!

📚 А ще є інший важливий спосіб — духовний. В першу чергу - молитва. Також, можливо, ти можеш написати для нього кілька слів, поділитися побажанням, згадати в молитві, або просто передати привіт.Це буде надзвичайно цінна моральна підтримка.

🙏 Юра — сильний, світлий і щирий чоловік. Він памʼятає кожного, хто зробив йому добро.Можливо, настав час нагадати йому, що він — не забутий.

З болем у серці, з хвилюванням, але з надією на Ісуса —ваш брат у Христі, Андрій

🔜 Далі буде. У наступній частині — історія Сергія Калайка.

Хочу розповісти вам ще одну історію про життя людини, яка постраждала від війни, "... однак Бог повернув це на добро...", як сказав Йосиф (1 М. 50:20).

Це Гречишкін Петро Олексійович, зараз йому вже 66 років і він регулярно відвідує нашу церкву не тільки для отримання допомоги, але й приходить під час Хліболамання. Цієї неділі мені нарешті вдалося почути його історію від початку і до кінця.

Петро Олексійович народився в селі з такою ж самою назвою, як і його прізвище: село Гречишкіне Новоайдарського району Луганської області. Згодом переїхав у місто Сіверськодонецьк, Луганської області, де і здобув освіту слюсаря хімобладнення 5 розряду. Так і почалося його доросле життя. Працював він у цьому ж місті слюсарем на Сіверськодонецькому об'єднанні «Азот» — це найбільше хімічне підприємство України та одне з найбільших в Європі, що виробляє аміак, азотні добрива, метанол та іншу хімічну продукцію. Ще о 1978 році він одружився та має двох синів, а тепер вже і двоє онуків. Як каже сам Петро, до 2014 року в нього було все: він мав гарну родину, добру роботу, багато майна. з малого віку він захоплювався спортом, особливо футболом та велогонками. На своєму велосипеді він проїхав не одну тисячу кілометрів. Життя було прекрасним, цікавим та насиченим, поки на нашу землю не прийшли російські солдати.

Початок бойових дій у 2014 році Петро Олексійович побачив по телевізору, бо в цей момент він був за кордоном. Він постійно підвищував свою кваліфікацію, став інженером. Тоді його, як гарного спеціаліста, запросили працювати за кордоном на хімічному підприємстві, а згодом залучили й до керування великим будівництвом. Він не міг повірити, що у цей час вдома почалася справжня війна. Кинути все й одразу приїхати він не міг, тому повернувся додому вже після анексії Криму та під час проведення Антитерористичної операції на Донбасі та Луганщині. Ці обставини та близькість війни стала нової реальністю для всієї його сімʼї, та треба було жити далі. 

Петро продовжував жити вдома. радом із сином вони почали виробництво корпусних меблів, бо треба було забезпечувати сімʼю. роки шли та Петро вийшов на пенсію. Батьки померлі і їх будинок у рідному селі став дачею для Петра. Здавалося, що приходить тиха старість. Більшість життя прожито, є майно, є город. Можна збиратися із дітьми, допомагати їм, гратися з онучкою і спокійно підходити до старості. 

Поки не прийшла повномасштабна війна…

“Коли росія почала нас бомбити, найбільший біль був мені через те, що мій старший син був на їх території. Невже ми більше не побачимось? невже це все так і закінчиться?” – згадує він зі сльозами на очах.

Як і більшість людей, вони просто не могли повірити своїм очам. Тотальна, велика, повномасштабна війна. Велика кривава військова російська машина, яка згрібає все на своєму шляху і лишає після себе лише руїни, смерті та випалену землю.

Сіверськодонецьк вже був в окупації 100 днів ще у 2014 році, але то було ще не те. Хоч там і намагалися встановити свою владу найманці росії, за сто днів їх всіх вигнали та місто стало знову вільним. Ще тоді люди бачили вбивства. Ще тоді, на вулицях зʼявлялися трупи, але то були ворожі солдати.

В цей раз 24 Лютого 2022 року з самого ранку почали падати ракети. Купа людей загинуло. Прості люди, цивільні, ні в чому невинні. Не вірилося, що треба буде ховатися в підвалах. Але довелося. Вдень 24 Лютого Петро, його дружина, син, невіста, та восьмирічна онучка разом зі скромними запасами води та їжі спустилися у підвал свого гаража. Вони не змогли вийти до 7 Березня. 

Було кілька потужних прильотів ракет прямо поруч, які розвалили сусідні гаражі та десь навіть загинули такі самі люди у підвалі. Голодні, брудні, страшенно налякані, вони почули тимчасове затишшя, вскочили у машини та рвонули у глиб України, взявши із собою сусідів. Петро хотів залишитися на господарстві та приглянути за майном, але Син наполягав, щоб вони вдвох були за кермом двох машин і відвезли людей у безпечне місце.

Тільки коли вони почали їхати, стало зрозуміло наскільки син мав рацію… Навколо руїни, випалені будівлі, величезні воронки там, де були домівки, на вулицях валяються тіла загиблих. Все у склі та дротах зі стовпів. Тільки їхали та молилися, щоб не пробити колеса і щоб в них не влучив снаряд. більшість шляху, дитині закривали вуха та очі, бо навколо розірвані тіла та безперервні вибухи та свист куль. По дорозі їхати не можна - подзвонили знайомі та сказали, що тільки що на їх очах росіяни розстріляли цілу колону цивільних автівок з сімʼями… там були старики, діти, тваринки… вони тепер мертві. вирішили їхати полями. Це також страшно, бо на полі ти відкритий, тебе видно здалеку, та це можуть бути ік і міни, так і снаряди які впали, але не вибухнули.

На цьому моменті, Петро не хоче далі розповідати… боляче. Сказав лише, що до Дніпра їхали декілька днів, ховаючись і лісосмугах, хоча в мирний час вся дорога зайняла б не більше 6 годин.

Так Петро разом із сім'єю опинився у Дніпрі. Житло виявилося дуже коштовне для них, тим більше, що із собою вони майже нічого не привезли. Тоді одна жіночка дала притулок у себе вдома і сусідньому селі Дійовка. Майже рік вони прожили в неї поки знову не налагодили роботу із меблями. виготовляли та збирали меблі, ремонтували будинку, будували балкони та багато іншого. Робили все, що тільки можна, аби за це платили. Намагалися якось відновитися. Мали повний відчай. Єдина радість за весь час була в тому, що у Дніпрі народився онук. Зараз йому три рочки. Але ця радість вимагає ще більше зусиль і грошей. Всі працювали, ходили за допомогою.

“Ще у 2022 році, як ми приїхали я ходив по вулиці у повному відчаї… Скільки людей загинули, скільки зникло! Що тепер нам робити? Чи добре, що ми вижили? Думки просто розривали з середини. Спокою не було зовсім. Десь на вулиці мені порадили піти та отримати допомогу у Палаці Культури “Металургів”. Грошей не було зовсім і я рано вранці взяв сумку та пішов декілька годин пішки сам. Якою ж для мене було радістю отримати там крупу, побачити людей, таких самих як і я в потребі, побачити. що нас не покинули та намагаються допомогти. Але найприємніше, поруч із собою я почув знайомий голос - то був мій земляк Володя Погорелов, якого знаю вже купу років. Зі сльозами на очах я обійняв його, ти - живий! Який же я радий.” – продовжує розповідати мені Петро.

Взявши свої сумки, вони відійшли в сторону та почали захлинаючись розказувати один одному що сталося. Через певний час, коли потік інформації трохи охолонув, повернулося усвідомлення реальності… 

“Що ж робити, Володь? – спитав я. Нікому ми більше не потрібні. В країні війна, а ми з тобою вже старіємо. Тоді Володя сказав мені фразу, яку я раніше ніколи і не від кого не чув – “Віруючі допомагають! Вони реально піклуються про таких як ми.” Хто? Які ще віруючі? Де це?”

Тоді я дізнався, як мого друга Володю, під обстрілами евакуювали якийсь християне та відвезли прямо до церкви у Дніпрі. Привезли в величезну будівлю, прийняли, нагодували, зареєстрували, видали рушник, якісь ліки, дали місце де поспати. Каже, що там в них вся церква в матрацах. приймають людей цілими автобусами. Якщо чесно, це звучало немов казка. немов якийсь оазис у пустелі. Володя сказав, що ці добрі люди навіть пропонували йому виїхати за кордон і він, навіть когось відправив! І головне - все це абсолютно безоплатно.

Тоді Петро подумав: “Так, а що їм з нас? Що вони хочуть натомість? Мені ніхто ніколи в життя не допомагав просто так. Думаю, ось так допоможуть, а потім заберуть в тебе квартиру. Це сказав я другові. Але Володя повернув мене у реальність: “Нащо їм твоя квартира в Сіверськодонецьку? Вона зараз дарма нікому не потрібна!” І це правда… Тоді він запропонував мені відвідати цю загадкову церкву “Ковчег” на донецькому шосе. Сказав що вони зараз видають харчові продукти цілий пакет, а все що треба - зареєструватися та бути присутнім в них на службі. Так ми і домовилися. Сходімо, а що мені?!”

Додому він йшов зовсім іншою людиною, ніс їжу, ще й друга зустрів, але в голові все думки про церкву. Невже так зараз буває? Це настільки вразило та зігріло його тоді, бо в його відчаї, треба необхідна надія хоч на щось добре в цьому світі. Тому він твердо вирішив все перевірити на власні очі.

Так вони вдвох потрапили в Ковчег. Прийшли, зареєструвалися, зайшли в залу. Петро ніколи не бачив такої церкви. І місцеві якісь не такі. Вони роблять важку працю, але посміхаються, вони обіймають один одного, хтось із кимось плаче, хтось за когось молиться, всі розмовляють, всі співчувають. пригощають чимось.

“Я намагався сісти так, щоб можна було швидко піти, якщо що. Я бачив, що Володі тут не дуже цікаво. Коли почалася служба, мене захопило з перших хвилин! Вони моляться за Україну, вони моляться за військових, за постраждалих, за таких, як я! Вони мають в усьому свою чітку, зрозумілу позицію, якісь вони впевнені. Я не міг відвести очі. Тоді почали співати. Це було дивовижно. Я завжди люблю коли співають, але тут була не просто музика, а щось таке тепле та рідне, щось про мій стан, про моє серце, про мій біль. І не просто про біль, але і про лікування цього стану. Я немов почав отримувати відповіді на свої питання, які з'явилися в мене глибоко всередині. Тоді вийшов пастор Михайло і почав говорити, тільки потім я дізнався, що це називається проповідь і ґрунтується на Біблії. Отже, суворий м'язистий дядько із бородою говорить прямо до мене! Звідки він все це знає? Як він так натискає на потрібні кнопки мого серця? Чому від його слів так хочеться уткнуться йому в груди та немов дитина, розплакатися, бо відчуття що лише він мене не тільки розуміє, але й може допомогти?”

Скажу вам чесно, що для мене, як пастора, це було дуже зворушливе оповідання. Та Петро продовжував:

“Михайло максимально вразив мене! Я ховав сльози. Мені було якось соромно, що я –дідусь,та плачу в церкві. Але мені було це треба. Чесно кажучи, я побоявся. Я хотів підійти до Михайла та подякувати йому за слово, але чомусь не підійшов. Після богослужіння, я вже і забув, що прийшов заради отримання допомоги. Так, з літа 2022 року, я почав регулярно відвідувати церкву, отримувати допомогу, та бути її учасником. 

Кожен раз я не хочу вас відволікати, бо ви робите велику роботу. Так я спостерігав за Денисом і дивився як він керує командою, яка приїжджає із ним. Якось він мені сильно запав у душу. Він привітний, посміхається. Але є і лідером. Я дуже був зацікавлений, коли почув його першу проповідь. А коли його із дружиною приймали в церкву, як членів, я щиро радів немов за своїх родичів. Він і не знає, що я так пильно за ним спостерігаю. Також ніяк не наважуся підійти до нього і все йому розповісти.

Всі наші основні служити справили на мене велике враження. Памʼятаю, як я прийшов на одне зі служінь, тоді оголошення робив пастор Сергій. Раніше я пару разів спілкувався із ним у фоє і він склав враження дуже привітної та віруючої людини. Тоді в залі, на богослужінні, нас було не багато і Сергій запропонував всім сісти ближче та дружніше відчути себе. Він сказав, що хоч нас і менше ніж зазвичай, але є головне – посеред нас Ісус Христос. Я наважився та пішов уперед. З того моменту, я ніби почав глибше вірити. 

Ще памʼятаю як ти повернувся, Андрій. Пару років тому. Памʼятаю, коли побачив тебе, то згадав, що чув твої проповіді на церковному каналі. Коли ти повернувся ти почав проповідувати по книзі Естер і це була дуже близька історія всім нам. Та ще і ти сам переселенець і жив в церкві, служив нам постійно. Потім ти майже одразу підійшов до мене познайомитися та поспілкуватися і я не міг заспокоїтися з твого прикладу. Чому ти повернувся з Німеччини? Невже тобі так важливо служити саме нам? Тепер я вважаю тебе своїм другом. Мені дуже подобається, як ти проповідуєш, як проповідує Михайло, як служать брати. Як нас любить Тимофій. Як він піклується про нас постійно. 

Я дуже вдячний за Гайка, який прийшов до церкви вже при мені і так сильно піклується про нас. Кожен раз коли він проповідує нам перед реєстрацією зранку в неділю, це дуже допомагає мені налаштуватися на служіння. 

Нажаль, я і досі потребую на допомогу. Я беру продукти для своєї сімʼї. Проте тепер, це моя церква. Я вірю і навіть мої діти здивовані, що я став справді віруючим. Тепер я не тільки приходжу за допомогою, але й відвідую служіння, також приходжу коли Хліболамання та мені подобаються заходи церкви. зараз я думаю стати членом церкви. 

Я продовжую ремонтувати щось разом із сином, та тепер я ніколи не беру замовлення на неділю, бо дуже хочу бути в церкві. Більше я майже нічим не зайнятий. я відвожу онучку до школи, пару годин гуляю з онуком і на цьому все. я приїжджаю до церкви аж о 6 ранку, щоб більше поспілкуватися із людьми. Я живу такими неділями. І я дуже вдячний всім вам!”

Ось таку історію я почув в неділю. Поспілкувався із Петром Олексійовичем понад годину, запросив до себе додому на домашню групу, нагадав про членство в церкві. Він цього дуже хоче. Тепер він планує бути активним учасником Ковчега. Ми разом плануємо водне хрещення для нього. Тепер він не тільки відвідає домашню групу, але й приєднається до братерського спілкування та молитовного служіння. Він вірить в Євангеліє, про яке дізнався у нас в церкві, таким дивовижним шляхом.

Його вразила проповідь ще у 2022 році, так він живе і досі. Коли я запитав його “Що вам дала наша церква?”, то почув найдивовижнішу відповідь, яку дуже приємно почути пастору: 

“Наша церква дала мені Боже Слово та познайомила мене з Ісусом”. 

Що ще можна додати до цього? просто прошу молитися за Петра Олексійовича, за його духовне зростання, водне хрещення, та вступ до нашої церкви.

З любовʼю та повагою, ваш брат у Христі, Андрій Вершигора.

Якщо ви хочете допомогти особисто Петру, його родині, комусь із нас або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.

Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!

Сергій Калайко народився у 1978 році в місті Світловодськ Кіровоградської області. Він працював вантажником на млині, вів звичайне життя, аж поки один жахливий день не змінив усе.

Напад, що ледь не забрав життя

13 травня 2012 року Сергій повертався додому після роботи. Коли він піднімався сходами до своєї квартири, невідомі напали на нього, вдарили по голові та викинули з вікна 4-го поверху. Він зірвався вниз і впав на бетонні сходи.

Люди, які побачили падіння, викликали швидку. У лікарні лікарі констатували множинні переломи ребер, роздроблений таз і хребет, частковий розрив спинного мозку. Йому дали невтішний прогноз – максимум два тижні життя без термінової операції.

Його мати не здалася. Вона шукала лікарів по всій країні, поки в Києві не знайшовся професор Слинько, який погодився взятися за операцію. Однак потрібні були великі кошти – лише титанові пластини коштували 25 000 грн, не враховуючи самої операції. Родина продала землю, взяла кредити, збирала гроші через благодійні фонди.

Операцію зробили, і Сергій вижив. Але це був лише початок боротьби.

Важка реабілітація та нове життя

Перший рік після операції був найважчим: постійний біль, крапельниці, безсонні ночі. Мати майже не спала, доглядаючи за ним. Лікарі сказали, що він ніколи не зможе ходити.

Попри це, Сергій вирішив боротися. Оскільки він не мав коштів на реабілітацію, то самостійно почав займатися фізичними вправами, переглядав відео, спілкувався з людьми, які мали подібні травми.

Сьогодні права нога у нього майже працює, ліва – лише частково. Він змушений носити спеціальний корсет усе життя. Але він не здався, продовжує займатися та мріє знову стати на ноги.

Як Бог торкнувся серця Сергія

З дитинства Сергій мав інтерес до віри. Він пам’ятає, як у селі його бабусі була зруйнована церква, і це викликало в нього сльози.

Коли він підріс, подивився фільм «Ісус», і це залишило глибокий слід у його серці. Він захоплено розповідав про це рідним, ходив роздавати буклети людям.

Зі слів Сергія. далі про нього всі забули на багато років. Після трагедії першим, хто прийшов його відвідати, був Павло Євгеньович – мій батько. Пізніше до нього прийшов і Андрій Гасюк, місцевий пастор. Вони говорили про Бога, про надію, і Сергій відчув, що йому потрібна віра. Він почав слухати християнські аудіокниги, дивитися проповіді, а Андрій приніс йому Біблію.

Його мама теж почала ходити в церкву. Як зʼясувалося, прямо в сусідньому будинку збирається маленька баптиська церква, звідки і є Павло та Андрій. Сергій із мамою Галиною тепер разом читають Слово Боже, моляться. Сергій усвідомлює, що Бог не покинув його.

Як ми познайомилися та чим вже допомогли

Цей Сергій – саме та людина, за яку я просив молитися останній місяць. Завдяки Божій милості та підтримці наших друзів із-за кордону, мені вдалося доставити йому життєво необхідне медичне обладнання.

📌 3 лютого я вперше зустрівся з ним наживо. Ми поспілкувалися, поплакали, я мав можливість проповідувати, ми разом помолилися. Тепер ми підтримуємо постійний зв’язок.

Я відвіз йому:
✅ Колісне крісло для вулиці
✅ Крісло для дому
✅ Велику кількість памперсів
✅ Стійку для крапельниць
✅ Медичний стіл
✅ Стілець для душу
✅ Витратні матеріали
✅ Відро для медичних відходів
✅ Стійку, щоб підніматися з ліжка
✅ Та ще багато дрібниць, які допомагають йому у щоденному житті

Також я взяв список того, що ще потрібно для його родини. Вже вдалося знайти наколінник для його матері та нову палицю. Найбільша потреба зараз – це новий корсет, який підтримує хребет.

Ми домовилися про духовне навчання. Я надіслав йому посилання на богослужіння і планую вислати добрі християнські книги.

Як ви можете допомогти

Сергій – людина, яка багато страждала, але не втратила віри та надії. Він продовжує боротися, незважаючи на біль і обмеження.

Якщо Бог торкається вашого серця, ви можете допомогти:
🙏 Молитовно – підтримуйте його в молитвах за фізичне та духовне відновлення
💛 Фінансово – для придбання необхідного корсета та інших медичних потреб
📚 Духовно – можливо, ви з можете щось написати для нього, дати якесь побажання. це буде дуже корисна моральна та духовна підтримка.

Кожен внесок, навіть найменший, може змінити життя Сергія. Разом ми можемо стати для нього нагадуванням, що Бог ніколи не залишає Своїх дітей!

Підтримати Сергія та його сімʼю фінансово ви можете поки через мене, бо Сергій поки налаштовую всі банківські реквізити. Обовʼязково вкажіть, що це для нього.

Я все передам та відзвітую вам.

ПОЖЕРТВИ ДЛЯ СЕРГІЯ

Дорогі друзі!

Ми хочемо поділитися з вами чудовою історією, яка стала можливою завдяки вашій підтримці, і розповісти, як ваші щедрі внески допомогли змінити ситуацію на краще для наших воїнів та всіх, хто їх підтримує. 💙

Андрій Герасимчук — це людина, яка своїми руками щодня допомагає нашим героям на фронті. Він має СТО в місті Острог 🚗🔧 і з початку повномасштабного вторгнення обслуговує техніку для наших військових. Проблема була в тому, що йому не вистачало потужного компресора, щоб якісно та швидко виконувати ремонтні роботи для техніки на передовій. Машини часто приїжджають з пошкодженнями, що потребують негайного втручання, і Андрій без жодної зупинки працює над тим, щоб повернути техніку в строю. 💨

І ось, що ми змогли зробити завдяки вашій підтримці:

1️⃣ Придбано потужний компресор — тепер Андрій зможе ще швидше і ефективніше ремонтувати техніку наших захисників! 🚗💨
2️⃣ Мастило та обігрівачі — важливі ресурси для підтримки техніки та комфортних умов на фронті! 🔧🔥
3️⃣ Підтримка капеланського підрозділу «Набат» — ці кошти допоможуть їм продовжити місію на передовій, звіщаючи Слово Боже нашим героям. ✝️🙏

💡 Окрім того, завдяки залишку коштів ми змогли перерахувати гроші на паливо для капеланського підрозділу «Набат», щоб вони могли в лютому знову виїхати на фронт і нести світло Божого слова прямо до наших воїнів. 🚙💒

Що ми досягли завдяки вашій допомозі?

• Ми зміцнили технічний тил наших захисників, надаючи їм можливість бути готовими до будь-яких викликів.
• Підтримали підрозділи волонтерів, капеланів та армії, що роблять неймовірну роботу для нашої країни.
• Допомогли Андрію в його нелегкій справі, щоб він міг продовжувати бути опорою для наших героїв.

✨ Дякуємо вам, що стали частиною цього збору! Ви допомогли створити справжню різницю і тепер наш фронт ще сильніший! 💪

🌍 Якщо ви хочете ще раз долучитися або розповісти про цю ініціативу вашим друзям і партнерам — ми раді співпрацювати з вами у майбутньому! Разом ми можемо більше! 💙

🙏 Нехай Господь рясно благословить вас за вашу доброту, віру та допомогу!
Ваші добрі справи наближають нашу перемогу! 🇺🇦✨

Якщо ВИ хочете більше таких проєктів - пидпишіться на наш сайт, та напишіть мені про це! Всю необхідну контактну інформацію ви знайдете у розділі про нас.

Тут ви знайдете різноманітні офіційні зустрічі, які я проводжу як пастор, або як лідер, або просто приймаю в них участь і дуже хотів би вам про них розповісти.

Основний напрямок церковних служінь це: пастирське служіння, молодіжне служіння, домашні групи, робота з переселенцями, прийняття на нічліг військових, капеланів та служителів, душопікунство, навчання, праця з дітьми та підлітками, та ще багато всього.

Всім привіт! Мене звуть Андрій Вершигора, і я хотів би розповісти вам трохи про себе і своє служіння.
Я народився та виріс в Україні у місті Донецьк. Там пройшла більша частина життя. Там я навчався, одружувався, працював, будував плани на майбутнє і там прийняв Ісуса Христа як свого особистого Спасителя та Господа. 2014 року розпочалася війна в Україні. Я ніколи не планував їхати з дому. Ми з моєю дружиною Анею вирушили у відпустку і не змогли повернутися додому. Роботи більше не було, молодіжне служіння в церкві, яке я ніс, перестало існувати. Та й повертатися в орендовану квартиру під обстрілами не було жодного сенсу. Ми втратили практично все, крім Ісуса Христа та один одного. З того часу треба було все будувати заново.

Після кількох переїздів Господь привів нас до маленького містечка в центральній частині України. Було дуже складно знайти роботу та церкву, якій ми були б корисні. Але Бог нас не залишив. Протягом року Господь направив мене до роботи, я почав працювати в майстерні з ремонту інструменту. Бог привів нас до церкви «Голгофи», де ми знову стали просочуватися євангелією. Поступово я почав служити там у проповіді, моя дружина викладала у недільній школі. 25 грудня 2015 року у нас народилася донька Марія. Бог почав піднімати нас з руїн нашого життя і готувати до нового служіння. Ми розуміли, що не будемо жити в цьому місті, але поки що у нас була маленька дитина все було так. Бог благословив чудовою церквою, яка стала для нас другою сім'єю. Рівно через три роки Бог покликав нас до Дніпра. Це був дуже складний переїзд – 31 грудня 2018 року. Наступного дня почалося зовсім інше життя.

Я просив пастора направити нас до церкви у Дніпрі і він порадив приїхати до «Ковчегу». З перших днів ця церква стала цілком рідною. Господь привів мене до молодіжного служіння, до недільної проповіді. Близько року я вів домашню групу, моя дружина також почала викладати у недільній школі. Все ставало звичним для нас. У Дніпрі також вдалося відкрити майстерню з ремонту інструменту та техніки. Ми стали чекати на другу дитину. Господь завжди вів нас і не лишав. Ми повністю довіряли Йому.

У цих обставинах Бог привів мене з баптистського богослов'я Донецької церкви «Дім Євангелія», до реформатського богослов'я церкви «Ковчег» у Дніпрі. Бог змінював наше розуміння Його Самого, стверджуючи у Євангелії. Я помітив, що навіть моя проповідь стала цілком христицентричною. Через різних людей та різні обставини Господь формував нас і ростив.

Чергові труднощі чекали на нас у Дніпрі. У світі розпочалася пандемія. Знову почалися проблеми з роботою. Мені треба було заробити на пологи. І в цей час мій пастор у Дніпрі запропонував працювати все літо над реконструкціями будівлі церкви. Я погодився і почав працювати на двох роботах одночасно. Вдень я працював у церкві на будівництві, а ввечері до ночі у своїй майстерні.

На початку 2020 року було складно всім, наша родина переживала найважчі часи. Бог благословив зібрати невелику суму, яку вистачило на пологи. 6 серпня у нас народився син – Михайло. Але випробування нас не залишили ... всього через 4 дні стало відомо, що у нього дуже серйозна вада серця, яка вимагає термінової дорогої операції. Було зрозуміле, що самі ніяк не зможемо зібрати цю суму. Довелося звернутися за допомогою до всіх друзів та знайомих. Довелося відмовитись від усього. Слава Богу, спільними зусиллями вдалося накопичити гроші.

Операцію відкладали щоразу, коли Мишко обстежували. Нам казали, що ще можна трохи зачекати і скоро буде операція. Так пройшов майже рік. Звичайно ж, ми не жили лише думками про операцію. Ми служили Христу через служіння людям, підтримували нужденних, проповідували на кожному місці, брали активну участь у житті церкви, але Господь через ці обставини остаточно змінив наше життя.

У Жовтні 2020 року я став співробітником церкви «Ковчег» на повній зайнятості, повністю залишивши бізнес та присвятивши себе служінню. У травні 2021 року мене обрали на пасторське служіння, яким служу й досі. Мені радує те, що можу служити пастором, молодіжним пастором і проповідником. Все ще продовжую керувати будівництвом нашої церковної будівлі щодня, паралельно виконуючи духовну роботу.

Згодом Господь благословив мене стати студентом пасторського коледжу. Те, що робить Бог – це велике благословення для нас. Про кожне служіння хочу написати вам окремого листа, бо цього не описати двома словами. Але Божі діла – неймовірні!

Слава Богу, у липні 2021 року нашому синові зробили найскладнішу операцію на серці успішно. Сьогодні він почувається добре і продовжує зростати та розвиватися. Тим не менш, є великий ризик повторної операції для корекції серцевого клапана. Якщо цей клапан відставатиме у розвитку, тоді потрібно буде повторне медичне втручання. Віра в Ісуса – головна основа сім'ї Вершигора!

Ми просимо вас підтримати нас молитовно! Якщо ви хочете регулярно отримувати листи про нас і наше служіння, то пропонуємо вам Підписатися Нехай благословить вас Господь!

Якщо ви хочете підтримати нас фінансово, то ви можете зробити це тут:

Це Євдокія Яківна. Вона найстарша наша сестра. Цього року їй виповнюється 94 роки! Вона побачила вже дві війни. Я знайомий із нею з 2019 року. Вона завжди прагнула більше і більше пізнавати Христа. Постійно молилася і вникала у вчення. Незважаючи на вік, вона відвідувала кожне недільні та молитовні збори буквально до минулого місяця. Нині їй дуже важко приїжджати вранці. Вона буває рідко, та лише через те, що наше богослужіння розпочинається об 11 годині.

Весь час із Христом сестра Євдокія молилася за свою сім'ю. Особливо за дочку. Її дочка Тетяна (на фото посередині) завжди була затятою атеїсткою та відкидала віру мами. Але Господь діяв у її серці. У 2020 році ми святкували 90-річчя нашої сестри Євдокії. Тоді Тетяна почала замислюватися про Христа. Вона була вражена добротою та любов'ю наших членів церкви. На святі було близько 400 людей. Тоді Тетяна почала приходити до церкви разом із мамою.

З початку повномасштабного вторгнення Євдокія наполягала на тому, щоби постійно бути в церкві. Дві ці жінки не пропускали жодних зборів. Як і багато хто тоді, наші й без того бідні жінки опинилися в дуже складному фінансовому становищі. Вони не тільки не могли оплачувати своє проживання та ліки, але грошей не було навіть на їжу.

Тоді ми продовжували максимально підтримувати їх, наскільки тільки можемо. Тетяну це вразило ще більше. Коли вона побачила, що не дивлячись ні на що, ми залишаємося вірними в підтримці наших нужденних людей, коли вона побачила, як ми приймаємо біженців і проповідуємо їм Євангеліє – Господь торкнувся її. По краплі вона почала вникати, молитися, читати біблію та відвідувати домашню групу.

Тетяна прийняла хрещення і стала членом нашої церкви! Сьогодні ми бачимо та підтверджуємо її віру та християнське життя! Це неймовірно радісна новина для нас та нашої сестри Євдокії.
Сьогодні наші сестри продовжують перебувати у тяжкому становищі. Тетяна має хронічні захворювання і вона потребує медикаментозного лікування постійно. Вони живуть на дві пенсії + працює чоловік Тетяни. Також і у них є син. Тяжко, але справляються оплачувати рахунки.

У травні 2023 року чоловіка та сина Тетяни призвали до армії та відправили на оборону Бахмута. Зараз хлопці також в дуже тяжких обставинах. Жінки залишаються без підтримки. Із двох пенсій треба півтори на ліки, а на пів пенсії якось жити. Це близько 1500 грн. Це просто неможливо. Вони змушені обирати між лікуванням та продуктами харчування. Зараз ми молимося за них і намагаємось допомогти. Я дав їм цього разу 2000 грн у конверті. Сподіваюся, що Господь побачить їхню потребу.

Прошу і вас молиться за них! Величезна подяка за вашу підтримку! Нехай благословить вас Господь! З любов'ю, ваш брат Андрій.

Оновлення інформації:
10 Червня 2025 року, 94 році життя, вночі уві сні, наша дорогоцінна сестра Євдокія Яківна пішла до Господа. З одного боку ми радіємо за неї: вона до останнього подиху була вірною і щиро любила Ісуса. З іншого боку ми сумуємо, бо вона була справжньою прикрасою нашої церкви. Нам дійсно не буде вистачати її молитв, її любові до нас, її завжди яскравого гумору.
Настане день і ми зустрінемо її поруч з Ісусом. а сьогодні зберігаємо найтепліші спогади про неї! До зустрічі, сестро!

Це Олена Яківна, їй 73 і вона біженка. Ось уже два роки вона відвідує нашу церкву. Приїхала вона із села Мирне Мелітопольського району Запорізької області. Це село знаходяться в окупації з 6 березня 2022 року. Олена з чоловіком та сином займалися фермерським господарством, тримали корів, овець, курей, кіз та інших тварин. Мали свої поля, які самі обробляли та здавали державі врожай пшениці, ячменю, соняшнику, ріпаку та інших культур. Ця родина є типовим прикладом українських «роботяг». Люди, котрі самі по копійці створили свою ферму. На момент приходу військ РФ одних корів вони мали 12 голів.

Рік за роком ця родина тяжко працювала, накопичувала гроші, вкладала в техніку, ангари, сховища зерна та тварин. Змогли відремонтувати будинок та побудувати великий ангар. Купили старенький мікроавтобус. Нагромадили та придбали великий багатофункціональний комбайн. Олена говорила як багато часу син і чоловік проводили в ангарі, щоб довести його до розуму.

Справи ладналися. Господарство зростало. Втомлені, але щасливі дивилися на плід своєї праці. Допомагали сусідам, жили по совісті. Як каже Олена: «В Бога вірили, тому що все наше життя залежить від Бога. Якщо Він не дасть дощу, то не буде й урожаю. Ми вірили, але не так, як ви!»

Коли прийшли окупанти, то застали повні ангари зерна, палива та добрив. Через політику ціна 2021 року впала і більшість фермерів не здали свій урожай. Більше того, очікуючи погіршення відносин з РФ, багато хто купив добрива, які в основному поставлялися з росії.

Без грошей, замучені, без продуктів із повними ангарами тварин та техніки, люди намагалися жити далі. Перед війною Олена перенесла кілька найскладніших операцій на стегні та коліні. В результаті цього у неї протез у стегні та протез коліна. Вона кульгає. Під час богослужіння вона виходить у фойє, слухає проповідь у колонках і безперервно ходить, бо сидіти на одному місці – завдає її величезного болю.

Через своє здоров'я, Олена змушена була залишити свою родину та бігти у бік Дніпра. Дивом вона дісталася міста, через мінні поля, обстріли та перешкоди від окупантів. Через деякий час змогли втекти і її чоловік та син. Нині вони мешкають у передмісті Дніпра (с. Підгороднє). Люди пустили їх до себе просто жити за комунальні послуги.

Олена розповідала, як її чоловік роздавав збіжжя людям у своєму селі. Через це солдати вивели його на розстріл. Вони запитали, чи є у нього качки, щоб вони могли їх з'їсти. Тоді він відповів, що ніколи навіть не тримав качок. Росіяни сказали, що він бреше і знають, що качки має. Після цього вони почали стріляти йому під ноги. 72-річний старий був змушений підстрибувати, щоб автоматна черга не потрапила йому в ноги. Так, залякуючи його в нього намагалися дізнатися, що можна з нього отримати. На жаль, у цей час вони вже не мали жодних тварин. Навіть собака, яка намагалася захистити свого господаря, була застрелена російським солдатом прямо на його очах. Усіх тварин чоловік Олени просто відпустив у поле, щоб вони не дісталися росіянам. Віддавши останні гроші, телефон і обручку в обмін на своє життя, кілька днів цей чоловік намагався отямитися від шоку.

У нього залишилося зерно і селітра, а також техніка в ангарі, яку окупанти просто не встигли відібрати. Через кілька днів узявши кілька мішків, він знову спробував віддати трохи зерна сусідам. Вони прийшли удвох. Але щось відчувши в собі, чоловік Олени вирішив спочатку запросити сусіда на чай, а вже потім, потай, набирати зерно. Як тільки чайник закипів і вони почали заварювати чай, пролунав потужний вибух. Вибухова хвиля повалила чоловіків на підлогу, а чайний у руках хазяїна будинку пробив уламок. Це величезна ракета потрапила прямо до ангару, в якому зараз мали працювати чоловіки. Величезна вирва, техніка, що згоріла, зіпсоване зерно і селітра, яку розмітало на сотні метрів. Відпав шматок будинку. Вилетіли шибки разом з рамами. Перелякані, контужені, але живі чоловіки втекли з дому вночі.

Живі в Підгородньому, ця сім'я зазнавала великих труднощів. Навіть коли їм хотів хтось допомогти, вони не могли нормально брати допомогу. Вони звикли самі всім допомагати. Але вони не мали нічого. Одна жінка допомогла їм дізнатися про нашу церкву. Так Олена почала приходити. Опинившись у відносно тихому місці, її чоловік зліг. Зараз вона ходить до нас сама, постійно «курсуючи» коридорами нашої будівлі через свій протез.

Ми бачимо, як Господь діє у них. Вони стали повністю довіряти Христу, не покладаючись на свої сили. 3 червня росіяни завдали удару по Підгородньому. Це нове місце проживання наших друзів. Ракета впала 300 метрів від будинку. Два будинки просто склалися, залишивши під завалами безліч людей. Олена та її чоловік, літні, слабкі люди пошкутильгали на розбір завалів. Вона каже: «Що ми можемо, ми ж старі? Але ж ми опинилися поруч, значить, Бог так побачив. Як же кричали люди! Хтось ридав біля руїн, хтось кричав з-під завалів. Ми носили воду, гасили пожежі відрами. Дістали з-під завалів маленького хлопчика. Що я можу? Ну хоч щось".

Нині Олена отримує у нас у церкві продуктовий набір. Ми часто розмовляємо з нею і вона постійно чує євангелію. Щоразу, коли ми говоримо про жертву Христа, вона плаче.

Зараз її необхідно купувати ліки на великі суми щомісяця для полегшення болю. Також у неї почала відшаровуватися рогівка ока. Лікарі лише підтримують око у робочому стані, виконуючи процедури щомісяця, що також коштує дуже дорого.

Поговоривши з нею та переживши її історію, ми разом помолилися. Я тримав руку у неї на спині під час молитви і вона сказала потім, що Бог торкався її в цей момент.

“У вас така гаряча рука – сказала вона – я відчувала жар. У цей момент я зовсім перестала відчувати біль у коліні та стегні. Тоді я могла повністю зосередитись на молитві. Сама не знаю, як я молилася. Я ж не вмію молитися, бо ви. Спасибі вам за все!"

Це одна з багатьох історій, які Бог робить на моїх очах. Ми маємо честь бачити, як Господь рятує людей, використовуючи наші скромні ресурси.

Прошу вас молитися за сім'ю Олени, за нас і про наше служіння. Це дуже цінно та важливо для нас! Величезна подяка за підтримку! Нехай благословить вас Господь!

Ми, як церква не лише постійно підтримуємо наших гостей морально та духовно, але й допомагаємо їм фізично та матеріально.

Проповоді Євангелія завжди є першим пріорітетом. Наше бажання, щоб біженці, які перебувають у нашому місті були врятовані Христом. Це перша і найвеличніша потреба коної людини! Ми робимо для цього все можливе. Це не тількі недільна проповідь, але й особисті знайомства та бесіди. Багато таких прикладів ви знайдете на цьому сайті в розділі "Історії".

Проте ми знаємо що на сьогодняшній день є більше 1000 сімей у Дніпрі, які не маєть навіть ліжка. Вони стелять на бетонну підлогу рушник та лігіють на нього спати. Вони разіють коли, знаходять газету чи клейонку. Дуже дико бачити в сучасному світі, як люди деруться за одяг та їжу.

Коли я дарую людям ковдру - вони плачуть. Вони не будуть накриватися нею - ні! Вони лігуть зверху, щоб було тепліше. Це - жах. І я, як українець, як християнин, як служитель, як пастор хочу приймати участь в їх стражданнях і допомагати духовно та фізично.

Прошу і вас молитися за цих людей, молитися за нашу країну, та за можливості, допомагати фінансово. Нехай Господь благословить вас!

Підтримати