Історія Петра Олексійовича

Хочу розповісти вам ще одну історію про життя людини, яка постраждала від війни, "... однак Бог повернув це на добро...", як сказав Йосиф (1 М. 50:20).

Це Гречишкін Петро Олексійович, зараз йому вже 66 років і він регулярно відвідує нашу церкву не тільки для отримання допомоги, але й приходить під час Хліболамання. Цієї неділі мені нарешті вдалося почути його історію від початку і до кінця.

Петро Олексійович народився в селі з такою ж самою назвою, як і його прізвище: село Гречишкіне Новоайдарського району Луганської області. Згодом переїхав у місто Сіверськодонецьк, Луганської області, де і здобув освіту слюсаря хімобладнення 5 розряду. Так і почалося його доросле життя. Працював він у цьому ж місті слюсарем на Сіверськодонецькому об'єднанні «Азот» — це найбільше хімічне підприємство України та одне з найбільших в Європі, що виробляє аміак, азотні добрива, метанол та іншу хімічну продукцію. Ще о 1978 році він одружився та має двох синів, а тепер вже і двоє онуків. Як каже сам Петро, до 2014 року в нього було все: він мав гарну родину, добру роботу, багато майна. з малого віку він захоплювався спортом, особливо футболом та велогонками. На своєму велосипеді він проїхав не одну тисячу кілометрів. Життя було прекрасним, цікавим та насиченим, поки на нашу землю не прийшли російські солдати.

Початок бойових дій у 2014 році Петро Олексійович побачив по телевізору, бо в цей момент він був за кордоном. Він постійно підвищував свою кваліфікацію, став інженером. Тоді його, як гарного спеціаліста, запросили працювати за кордоном на хімічному підприємстві, а згодом залучили й до керування великим будівництвом. Він не міг повірити, що у цей час вдома почалася справжня війна. Кинути все й одразу приїхати він не міг, тому повернувся додому вже після анексії Криму та під час проведення Антитерористичної операції на Донбасі та Луганщині. Ці обставини та близькість війни стала нової реальністю для всієї його сімʼї, та треба було жити далі. 

Петро продовжував жити вдома. радом із сином вони почали виробництво корпусних меблів, бо треба було забезпечувати сімʼю. роки шли та Петро вийшов на пенсію. Батьки померлі і їх будинок у рідному селі став дачею для Петра. Здавалося, що приходить тиха старість. Більшість життя прожито, є майно, є город. Можна збиратися із дітьми, допомагати їм, гратися з онучкою і спокійно підходити до старості. 

Поки не прийшла повномасштабна війна…

“Коли росія почала нас бомбити, найбільший біль був мені через те, що мій старший син був на їх території. Невже ми більше не побачимось? невже це все так і закінчиться?” – згадує він зі сльозами на очах.

Як і більшість людей, вони просто не могли повірити своїм очам. Тотальна, велика, повномасштабна війна. Велика кривава військова російська машина, яка згрібає все на своєму шляху і лишає після себе лише руїни, смерті та випалену землю.

Сіверськодонецьк вже був в окупації 100 днів ще у 2014 році, але то було ще не те. Хоч там і намагалися встановити свою владу найманці росії, за сто днів їх всіх вигнали та місто стало знову вільним. Ще тоді люди бачили вбивства. Ще тоді, на вулицях зʼявлялися трупи, але то були ворожі солдати.

В цей раз 24 Лютого 2022 року з самого ранку почали падати ракети. Купа людей загинуло. Прості люди, цивільні, ні в чому невинні. Не вірилося, що треба буде ховатися в підвалах. Але довелося. Вдень 24 Лютого Петро, його дружина, син, невіста, та восьмирічна онучка разом зі скромними запасами води та їжі спустилися у підвал свого гаража. Вони не змогли вийти до 7 Березня. 

Було кілька потужних прильотів ракет прямо поруч, які розвалили сусідні гаражі та десь навіть загинули такі самі люди у підвалі. Голодні, брудні, страшенно налякані, вони почули тимчасове затишшя, вскочили у машини та рвонули у глиб України, взявши із собою сусідів. Петро хотів залишитися на господарстві та приглянути за майном, але Син наполягав, щоб вони вдвох були за кермом двох машин і відвезли людей у безпечне місце.

Тільки коли вони почали їхати, стало зрозуміло наскільки син мав рацію… Навколо руїни, випалені будівлі, величезні воронки там, де були домівки, на вулицях валяються тіла загиблих. Все у склі та дротах зі стовпів. Тільки їхали та молилися, щоб не пробити колеса і щоб в них не влучив снаряд. більшість шляху, дитині закривали вуха та очі, бо навколо розірвані тіла та безперервні вибухи та свист куль. По дорозі їхати не можна - подзвонили знайомі та сказали, що тільки що на їх очах росіяни розстріляли цілу колону цивільних автівок з сімʼями… там були старики, діти, тваринки… вони тепер мертві. вирішили їхати полями. Це також страшно, бо на полі ти відкритий, тебе видно здалеку, та це можуть бути ік і міни, так і снаряди які впали, але не вибухнули.

На цьому моменті, Петро не хоче далі розповідати… боляче. Сказав лише, що до Дніпра їхали декілька днів, ховаючись і лісосмугах, хоча в мирний час вся дорога зайняла б не більше 6 годин.

Так Петро разом із сім'єю опинився у Дніпрі. Житло виявилося дуже коштовне для них, тим більше, що із собою вони майже нічого не привезли. Тоді одна жіночка дала притулок у себе вдома і сусідньому селі Дійовка. Майже рік вони прожили в неї поки знову не налагодили роботу із меблями. виготовляли та збирали меблі, ремонтували будинку, будували балкони та багато іншого. Робили все, що тільки можна, аби за це платили. Намагалися якось відновитися. Мали повний відчай. Єдина радість за весь час була в тому, що у Дніпрі народився онук. Зараз йому три рочки. Але ця радість вимагає ще більше зусиль і грошей. Всі працювали, ходили за допомогою.

“Ще у 2022 році, як ми приїхали я ходив по вулиці у повному відчаї… Скільки людей загинули, скільки зникло! Що тепер нам робити? Чи добре, що ми вижили? Думки просто розривали з середини. Спокою не було зовсім. Десь на вулиці мені порадили піти та отримати допомогу у Палаці Культури “Металургів”. Грошей не було зовсім і я рано вранці взяв сумку та пішов декілька годин пішки сам. Якою ж для мене було радістю отримати там крупу, побачити людей, таких самих як і я в потребі, побачити. що нас не покинули та намагаються допомогти. Але найприємніше, поруч із собою я почув знайомий голос - то був мій земляк Володя Погорелов, якого знаю вже купу років. Зі сльозами на очах я обійняв його, ти - живий! Який же я радий.” – продовжує розповідати мені Петро.

Взявши свої сумки, вони відійшли в сторону та почали захлинаючись розказувати один одному що сталося. Через певний час, коли потік інформації трохи охолонув, повернулося усвідомлення реальності… 

“Що ж робити, Володь? – спитав я. Нікому ми більше не потрібні. В країні війна, а ми з тобою вже старіємо. Тоді Володя сказав мені фразу, яку я раніше ніколи і не від кого не чув – “Віруючі допомагають! Вони реально піклуються про таких як ми.” Хто? Які ще віруючі? Де це?”

Тоді я дізнався, як мого друга Володю, під обстрілами евакуювали якийсь християне та відвезли прямо до церкви у Дніпрі. Привезли в величезну будівлю, прийняли, нагодували, зареєстрували, видали рушник, якісь ліки, дали місце де поспати. Каже, що там в них вся церква в матрацах. приймають людей цілими автобусами. Якщо чесно, це звучало немов казка. немов якийсь оазис у пустелі. Володя сказав, що ці добрі люди навіть пропонували йому виїхати за кордон і він, навіть когось відправив! І головне - все це абсолютно безоплатно.

Тоді Петро подумав: “Так, а що їм з нас? Що вони хочуть натомість? Мені ніхто ніколи в життя не допомагав просто так. Думаю, ось так допоможуть, а потім заберуть в тебе квартиру. Це сказав я другові. Але Володя повернув мене у реальність: “Нащо їм твоя квартира в Сіверськодонецьку? Вона зараз дарма нікому не потрібна!” І це правда… Тоді він запропонував мені відвідати цю загадкову церкву “Ковчег” на донецькому шосе. Сказав що вони зараз видають харчові продукти цілий пакет, а все що треба - зареєструватися та бути присутнім в них на службі. Так ми і домовилися. Сходімо, а що мені?!”

Додому він йшов зовсім іншою людиною, ніс їжу, ще й друга зустрів, але в голові все думки про церкву. Невже так зараз буває? Це настільки вразило та зігріло його тоді, бо в його відчаї, треба необхідна надія хоч на щось добре в цьому світі. Тому він твердо вирішив все перевірити на власні очі.

Так вони вдвох потрапили в Ковчег. Прийшли, зареєструвалися, зайшли в залу. Петро ніколи не бачив такої церкви. І місцеві якісь не такі. Вони роблять важку працю, але посміхаються, вони обіймають один одного, хтось із кимось плаче, хтось за когось молиться, всі розмовляють, всі співчувають. пригощають чимось.

“Я намагався сісти так, щоб можна було швидко піти, якщо що. Я бачив, що Володі тут не дуже цікаво. Коли почалася служба, мене захопило з перших хвилин! Вони моляться за Україну, вони моляться за військових, за постраждалих, за таких, як я! Вони мають в усьому свою чітку, зрозумілу позицію, якісь вони впевнені. Я не міг відвести очі. Тоді почали співати. Це було дивовижно. Я завжди люблю коли співають, але тут була не просто музика, а щось таке тепле та рідне, щось про мій стан, про моє серце, про мій біль. І не просто про біль, але і про лікування цього стану. Я немов почав отримувати відповіді на свої питання, які з'явилися в мене глибоко всередині. Тоді вийшов пастор Михайло і почав говорити, тільки потім я дізнався, що це називається проповідь і ґрунтується на Біблії. Отже, суворий м'язистий дядько із бородою говорить прямо до мене! Звідки він все це знає? Як він так натискає на потрібні кнопки мого серця? Чому від його слів так хочеться уткнуться йому в груди та немов дитина, розплакатися, бо відчуття що лише він мене не тільки розуміє, але й може допомогти?”

Скажу вам чесно, що для мене, як пастора, це було дуже зворушливе оповідання. Та Петро продовжував:

“Михайло максимально вразив мене! Я ховав сльози. Мені було якось соромно, що я –дідусь,та плачу в церкві. Але мені було це треба. Чесно кажучи, я побоявся. Я хотів підійти до Михайла та подякувати йому за слово, але чомусь не підійшов. Після богослужіння, я вже і забув, що прийшов заради отримання допомоги. Так, з літа 2022 року, я почав регулярно відвідувати церкву, отримувати допомогу, та бути її учасником. 

Кожен раз я не хочу вас відволікати, бо ви робите велику роботу. Так я спостерігав за Денисом і дивився як він керує командою, яка приїжджає із ним. Якось він мені сильно запав у душу. Він привітний, посміхається. Але є і лідером. Я дуже був зацікавлений, коли почув його першу проповідь. А коли його із дружиною приймали в церкву, як членів, я щиро радів немов за своїх родичів. Він і не знає, що я так пильно за ним спостерігаю. Також ніяк не наважуся підійти до нього і все йому розповісти.

Всі наші основні служити справили на мене велике враження. Памʼятаю, як я прийшов на одне зі служінь, тоді оголошення робив пастор Сергій. Раніше я пару разів спілкувався із ним у фоє і він склав враження дуже привітної та віруючої людини. Тоді в залі, на богослужінні, нас було не багато і Сергій запропонував всім сісти ближче та дружніше відчути себе. Він сказав, що хоч нас і менше ніж зазвичай, але є головне – посеред нас Ісус Христос. Я наважився та пішов уперед. З того моменту, я ніби почав глибше вірити. 

Ще памʼятаю як ти повернувся, Андрій. Пару років тому. Памʼятаю, коли побачив тебе, то згадав, що чув твої проповіді на церковному каналі. Коли ти повернувся ти почав проповідувати по книзі Естер і це була дуже близька історія всім нам. Та ще і ти сам переселенець і жив в церкві, служив нам постійно. Потім ти майже одразу підійшов до мене познайомитися та поспілкуватися і я не міг заспокоїтися з твого прикладу. Чому ти повернувся з Німеччини? Невже тобі так важливо служити саме нам? Тепер я вважаю тебе своїм другом. Мені дуже подобається, як ти проповідуєш, як проповідує Михайло, як служать брати. Як нас любить Тимофій. Як він піклується про нас постійно. 

Я дуже вдячний за Гайка, який прийшов до церкви вже при мені і так сильно піклується про нас. Кожен раз коли він проповідує нам перед реєстрацією зранку в неділю, це дуже допомагає мені налаштуватися на служіння. 

Нажаль, я і досі потребую на допомогу. Я беру продукти для своєї сімʼї. Проте тепер, це моя церква. Я вірю і навіть мої діти здивовані, що я став справді віруючим. Тепер я не тільки приходжу за допомогою, але й відвідую служіння, також приходжу коли Хліболамання та мені подобаються заходи церкви. зараз я думаю стати членом церкви. 

Я продовжую ремонтувати щось разом із сином, та тепер я ніколи не беру замовлення на неділю, бо дуже хочу бути в церкві. Більше я майже нічим не зайнятий. я відвожу онучку до школи, пару годин гуляю з онуком і на цьому все. я приїжджаю до церкви аж о 6 ранку, щоб більше поспілкуватися із людьми. Я живу такими неділями. І я дуже вдячний всім вам!”

Ось таку історію я почув в неділю. Поспілкувався із Петром Олексійовичем понад годину, запросив до себе додому на домашню групу, нагадав про членство в церкві. Він цього дуже хоче. Тепер він планує бути активним учасником Ковчега. Ми разом плануємо водне хрещення для нього. Тепер він не тільки відвідає домашню групу, але й приєднається до братерського спілкування та молитовного служіння. Він вірить в Євангеліє, про яке дізнався у нас в церкві, таким дивовижним шляхом.

Його вразила проповідь ще у 2022 році, так він живе і досі. Коли я запитав його “Що вам дала наша церква?”, то почув найдивовижнішу відповідь, яку дуже приємно почути пастору: 

“Наша церква дала мені Боже Слово та познайомила мене з Ісусом”. 

Що ще можна додати до цього? просто прошу молитися за Петра Олексійовича, за його духовне зростання, водне хрещення, та вступ до нашої церкви.

З любовʼю та повагою, ваш брат у Христі, Андрій Вершигора.

Якщо ви хочете допомогти особисто Петру, його родині, комусь із нас або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.

Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!