Історія Юри Борщ

Так жити не можна! Частина перша: Юра

Я був у Світловодську і мав можливість зустрітися зі своїми друзями з інвалідністю. У кожного з них — зовсім різна історія.Один із них — Юрій Борщ.

Ми познайомилися ще у 2015 році, коли я жив у Світловодську. Він має ДЦП. Якось Юра приїхав до мене в майстерню з проханням відремонтувати його механізоване колісне крісло. Це був гарний візок із мотором, акумулятором та джойстиком керування. Я з радістю допоміг. Тоді я розповів йому про Христа, відремонтував візок і допоміг навіть його другові, який також пересувався на візку.

Коли візок був готовий, я дуже хотів доставити його Юрі, але він виявився занадто великим — не влазив у машину та важив понад 130 кілограмів. Тож я повністю зарядив його і вирішив відвезти сам — «верхи». Це справило на Юру величезне враження. Відтоді ми стали друзями.

Юра — дуже активний. Він об'їздив усе місто. Але як боляче чути його історію: до 27 років він щодня виповзав із дому й сидів біля під'їзду на лавці. Лише потім його батько знайшов старий примітивний візок. І тільки тоді розпочалося його соціальне життя.

Згодом його батьки захворіли й обидва виявилися прикутими до ліжка. На другому поверсі квартири в Світловодську одночасно жили троє людей з інвалідністю: двоє — лежачі, один — на візку. Батько пролежав три роки, мати — три з половиною. Їх не стало. Юра залишився сам.

На той час його підтримувала держава й кілька друзів — також на візках. Соціальний працівник приходив регулярно. Волонтери зі Львова зробили йому балкон та ліфт, яким він може сам користуватися — прямо виїжджати з квартири на вулицю.Держава видала новий механізований візок. Друзі знову ж зʼявились. А згодом зʼявився я.З ним почала дружити молода волонтерка Альона — годувала, ходила в магазин, багато часу проводила разом.

Минули роки. Востаннє я бачив Юру у 2018-му. А цього тижня ми знову сиділи вдвох на його балконі. Спілкувалися, сміялися. Але за моїм сміхом — великий сум.

Що я бачу?

Я бачу чоловіка, якому вже багато років. Він одинокий.Батьки померли давно. Його друг — теж помер півтора року тому. Дівчина, яка його підтримувала, — переїхала.Друзі, як я, — не в місті. Багато хто — на фронті.

Його єдина радість — рудий кіт.Його надія — соціальний працівник, який приходить щодня: приносить продукти, годує, трохи прибирає.Його біль — зуби. Але операцію він не перенесе. Щоб зробити щось — потрібно знеболення, наркоз. А він може його не пережити.

Юра каже, що повністю перейшов на нічний спосіб життя. Часто лягає о 7-й ранку, коли всі йдуть на роботу.Всю ніч проводить в інтернеті — читає новини, статті, пише листи підтримки нашим воїнам.

Його найбільший страх — наближення фронту.Він знає, що не зможе евакуюватися. Знає, що за його активність росіяни його вбʼють. Та й узагалі — він їм не потрібен.

І водночас — він посміхається.Він тримається за всі добрі спогади, які були. Памʼятає події до дрібниць, по датах. Знає всіх по імені та по батькові. Передає вітання. Цікавиться життям церкви.Ми часто переписуємося — вітаємо один одного зі святами.

Але кожен раз, коли я згадую про нього, в голові лише одна думка:

Так жити не можна! Так жити не можна!

Хочеш допомогти Юрі?

🤝 Якщо хочеш фінансово підтримати Юру, скористайся розділом «Підтримка» на моєму сайті. Я роблю все, що можу для нього. Якщо хочеш долучитися — ласкаво прошу!

📚 А ще є інший важливий спосіб — духовний. В першу чергу - молитва. Також, можливо, ти можеш написати для нього кілька слів, поділитися побажанням, згадати в молитві, або просто передати привіт.Це буде надзвичайно цінна моральна підтримка.

🙏 Юра — сильний, світлий і щирий чоловік. Він памʼятає кожного, хто зробив йому добро.Можливо, настав час нагадати йому, що він — не забутий.

З болем у серці, з хвилюванням, але з надією на Ісуса —ваш брат у Христі, Андрій

🔜 Далі буде. У наступній частині — історія Сергія Калайка.