Історія Галини Василівни
Це Сорока Галина Василівна і зараз їй 76 років. Я розмовляю із нею в будівлі нашої церкви, але як і багато людей тут вона потрапила у Дніпро не за власним бажанням.
Галина народилася 16 Липня 1949 року у Луганській області. Згодом її родина переїхала у місто під назвою Сіверськодонецьк, де вона і провела основну частину свого життя.
Там вона навчалася та отримала медичну освіту. Там вона вийшла заміж за Володимира. В них народилося двоє синів: Ігор та Віталій.
Працювала Галина лікарем, але не в лікарні, а в медсанчастині Сіверськодонецького об'єднання «Азот» — це третій за розміром в Україні виробник аміаку та одне з найбільших в Європі підприємств хімічної промисловості з виробництва азотних добрив.
Її чоловік, Володимир, також працював на цьому виробництві у відділі постачання. Два сини також мали добрі посади у місті та достойну зарплату. Вперше я чув від людини, що вона колись була по-справжньому щасливою.
Галина каже, що в них було все: гарна велика родина, діти, онуки, майно. Їхня квартира була зроблена в ідеальному стані. Вони мали гарну їжу, розкішний одяг, їздили на відпочинок, робили великі сімейні свята до поки не почалася повномасштабна війна…
“Ми знали, що таке війна. Ми бачили Донецьк з 2014 року. До лінії фронту в нас було десь 60 кілометрів. Але тоді не воювали так сильно. Ми не уявляли до кінця що може бути такий жах. Ніхто не був готовий до такого! До цього неможливо підготуватися! Коли вже били по місту, ми досі не вірили.” - Каже Галина зі сльозами.
Як тільки почалася повномасштабна війна – ворог почав обстрілювати міста України, зокрема Сіверськодонецьк. Вже через чотири дні росіяни почали активні обстріли та бої за місто, які тривали з 28 лютого по 24 Червня 2022 року.
2 Березня майже в усіх селах поблизу Сіверськодонецька відбулися бої. Російські війська продовжували обстрілювати місто, зокрема шкільний спортзал, який виконував роль бомбосховища. Цілеспрямовано росіяни били по житлових кварталах та по цивільному населенню. Дуже багато людей загинуло.
Якщо хтось не відповідав на телефон тривалий час - скоріш за все, він був вже мертвий. В ті тижні велика частина міста була повністю зруйнована.
Що в цей час робила Галина? Не розуміючи як реагувати на все, як переживати все це, вона попросила чоловіка дістати швейну машинку, і просто почала шити одяг. Поки по будинку летіли уламки скла, а на вулиці лунали вибухи – кожен намагався відволікатися від цього, щоб не зʼїхати з глузду.
Але коли вже почалася сипатися штукатурка і лопнуло скло у квартирі, Галина відчула, що ніби прокинулася. До неї дійшло, що це не просто з'ясування відносин між Україною та росією, а повномасштабна війна, в якій реально можна загинути. Тоді вона прибігла до чоловіка і наполягала на тому, щоб пройти у підвал. Вони одяглися і пішли у сховища. Це були останні хвилини в їх рідному житлі.
“Я одягнулася у дрантя. Натягнула на себе все найстаріше, що було, аби було тепло. На мені було найстаріше пальто, в якому, я б ніколи не вийшла на вулицю, бо я думала про те, що не треба одягати чистий новий одяг у підвал. Там сиро, брудно і холодно. тому, ми із чоловіком виглядали як люди, які втратили все” - Згадує вона з тремтінням у голосі.
Як тільки вони спустилися, будинок почав хитатися. почали бити прямо по їхньому кварталу. Не було звʼязку і світла. Купка людей провела у підвалі декілька діб. Тоді в темряві хтось забіг у підвал і почав гукати “Мамо, тато?!”. Це був старший син - Ігор. У паніці він шукав своїх батьків. Його крик перекривали звуки вибухів з вулиці. Били по їх будинках. Але Галина впізнала голос сина, взяла чоловіка за руку і разом вони побігли йому на зустріч.
Ігор зрадів, побачивши батьків живими та сказав, що на вулиці їх чекає машина і треба терміново їхати звідси, бо зараз все почне руйнуватися тут. Все стало занадто небезпечно.
– Синку, дай я забіжу у квартиру хоч на 10 хвилин! Візьму одяг, гроші та документи. – Намагалася вмовляти мама.
– Мама, нас зараз тут всіх вбʼють! Бігом в машину! – суворо заперечив Ігор.
Вони вибігли з укриття, на вулиці дим, вогонь, уламки та крики. Рідний дім став лінією фронту, як у кіно. Вскочивши в авто, вони рушили на величезній швидкості подалі від міста в напрямку Дніпра. залишаючи позаду все своє “нормальне” життя. В старому брудному одязі, без документів, без грошей, без їжі та без надії. Коли вони покинули область, то треба було вирішити куди їхати.
Не знайшовши варіантів, вони потрапили в якийсь шелтер в готелі. Там вони провели декілька днів. Один с синів з родиною одразу почав рухатися за кордон. А інший відвіз родину у Вінницю. Проте дружина сина запропонувала батькам доглядати за будинком біля Дніпра у селищі Краснопілля.
Так це подружжя опинилося в Дніпрі. це був кінець Березня 2022 року. Майже одразу після заселення, в Галини почалася глибока депресія. Понад три місяці вона ні з ким не розмовляла, нікуди не ходила, нічого не робила та майже не їла. Цілими днями вона просто лежала і плакала. Володимир також важко переніс все це. І досі в нього тремтить права рука і він не може нею брати нічого важкого.
Влітку 2022 року вони намагалися якось відволікатися. З кимось познайомитися, щось зробити на городі. Проте надходила Осінь і з нею і розуміння що вони продовжують бути далеко від дому.
У цей час держава вже відновила їм деякі документи та зробили грошову підтримку. також Галина та Володимир дізналися про багато різних заходів для біженців у нашому місті. Так вони дізналися і про церкву Ковчег.
Багато хто з переселенців знає про нашу церкву і всі діляться тим, що робить ця церква, запрошуючи один одного на богослужіння.
Галина завжди вірила в Бога і часто відвідувала православну церкву. Увесь 2021 рік, вона не пропустила жодної служби та навіть тримала піст. Проте прийти в церкву як постраждала людина було для неї надто тяжко.
“Я звикла все сама і своїми силами! Все, що ми мали із чоловіком - ми здобули власноруч!” – згадує Галина.
Проте, Господь вже діяв в її серці. Також підштовхувала потреба і бажання вилити комусь свій біль. Так, у Вересні 2022 року, вона наважилася приїхати у церкву, тоді ще сама без чоловіка. Прямо з порога вона відчула інший світ: люди, які посеред війни мають надію, мають мир, радіють та проявляють любов один до одного! Перше служіння пройшло на одному диханні! Отримавши продуктовий набір, Галина відчула що церква дає набагато більше. Так вона із захватом почала розповідати своєму чоловікову те, що відчула сьогодні.
З цього часу, вона стала регулярним відвідувачем церкви Ковчег!
“Найголовніше для мене в церкві тоді - були люди! Я потрапила у книжкову крамницю. Де хотіла дізнатися більше про віру. Там мене просто підхопила Людмила Полякова, яка не тільки почала допомагати мені знаннями, але і просто окутала мене своєю любовʼю! Ми стали близькими подругами!” – з посмішкою каже Галина
Ісус захопив її серце. Вона настільки просочилася життям церкви та вірою в Ісуса, що вирішила йти далі. За два роки вона стала повноцінною християнкою. 24 Серпня 2025 року Галина прийняла водне хрещення в нашій церкві.
“Я настільки боялася сказати про це чоловікові, що не говорила до останньої миті. А раптом він мене не зрозуміє? Він знає, що я віруюча, але це вже серйозний крок. Тоді, я запросила Володю на служіння. мав приїхати пастор з Америки та планувалося хрещення. Я попросила сестер молитися за цю розмову, а сама вже пройшла підготовку. Коли приїхали в церкву і мені треба було вже йти переодягатися, тільки тоді я сказала чоловіку, що я сьогодні приймаю водне хрещення і прошу його підтримки. На що він сказав: «Молодець, дружино!» — і обійняв мене!” – згадує Галина
Після цього почалося повноцінне християнське життя і майже одразу вона пішла на курси членів церкви і вже 30 Листопада 2025 року Сорока Галина Василівна стала членом церкви Ковчег. зараз вона розповідає свою історію новим вимушено переміщеним особам, та ділиться Євангелієм так, як колись поділилися з нею.
Вони в Дніпрі вдвох із чоловіком — але не наодинці. Церква регулярно підтримує їх духовно та морально, також, що тижня вони отримують продуктовий набір. І найбільшим бажанням Галини зараз є не повернення додому, а щоб її чоловік також був врятований Христом і долучився до церкви Ковчег.
Це ще одна історія дивовижної Божої роботи під час війни в Україні! Такі історії можливі завдяки людям, які підтримують служіння серед переселенців. Саме через церкву Бог знаходить тих, хто втратив усе — і дає їм нову надію.
Якщо ви хочете допомогти таким родинам або підтримати наше служіння в цілому - ви можете зробити це, відвідавши розділ Підтримка на нашому сайті.
Також обовʼязково підпишіться, щоб не пропускати такі дивовижні історії!
