Історія Олени Яківни

Це Олена Яківна, їй 73 і вона біженка. Ось уже два роки вона відвідує нашу церкву. Приїхала вона із села Мирне Мелітопольського району Запорізької області. Це село знаходяться в окупації з 6 березня 2022 року. Олена з чоловіком та сином займалися фермерським господарством, тримали корів, овець, курей, кіз та інших тварин. Мали свої поля, які самі обробляли та здавали державі врожай пшениці, ячменю, соняшнику, ріпаку та інших культур. Ця родина є типовим прикладом українських «роботяг». Люди, котрі самі по копійці створили свою ферму. На момент приходу військ РФ одних корів вони мали 12 голів.

Рік за роком ця родина тяжко працювала, накопичувала гроші, вкладала в техніку, ангари, сховища зерна та тварин. Змогли відремонтувати будинок та побудувати великий ангар. Купили старенький мікроавтобус. Нагромадили та придбали великий багатофункціональний комбайн. Олена говорила як багато часу син і чоловік проводили в ангарі, щоб довести його до розуму.

Справи ладналися. Господарство зростало. Втомлені, але щасливі дивилися на плід своєї праці. Допомагали сусідам, жили по совісті. Як каже Олена: «В Бога вірили, тому що все наше життя залежить від Бога. Якщо Він не дасть дощу, то не буде й урожаю. Ми вірили, але не так, як ви!»

Коли прийшли окупанти, то застали повні ангари зерна, палива та добрив. Через політику ціна 2021 року впала і більшість фермерів не здали свій урожай. Більше того, очікуючи погіршення відносин з РФ, багато хто купив добрива, які в основному поставлялися з росії.

Без грошей, замучені, без продуктів із повними ангарами тварин та техніки, люди намагалися жити далі. Перед війною Олена перенесла кілька найскладніших операцій на стегні та коліні. В результаті цього у неї протез у стегні та протез коліна. Вона кульгає. Під час богослужіння вона виходить у фойє, слухає проповідь у колонках і безперервно ходить, бо сидіти на одному місці – завдає її величезного болю.

Через своє здоров'я, Олена змушена була залишити свою родину та бігти у бік Дніпра. Дивом вона дісталася міста, через мінні поля, обстріли та перешкоди від окупантів. Через деякий час змогли втекти і її чоловік та син. Нині вони мешкають у передмісті Дніпра (с. Підгороднє). Люди пустили їх до себе просто жити за комунальні послуги.

Олена розповідала, як її чоловік роздавав збіжжя людям у своєму селі. Через це солдати вивели його на розстріл. Вони запитали, чи є у нього качки, щоб вони могли їх з'їсти. Тоді він відповів, що ніколи навіть не тримав качок. Росіяни сказали, що він бреше і знають, що качки має. Після цього вони почали стріляти йому під ноги. 72-річний старий був змушений підстрибувати, щоб автоматна черга не потрапила йому в ноги. Так, залякуючи його в нього намагалися дізнатися, що можна з нього отримати. На жаль, у цей час вони вже не мали жодних тварин. Навіть собака, яка намагалася захистити свого господаря, була застрелена російським солдатом прямо на його очах. Усіх тварин чоловік Олени просто відпустив у поле, щоб вони не дісталися росіянам. Віддавши останні гроші, телефон і обручку в обмін на своє життя, кілька днів цей чоловік намагався отямитися від шоку.

У нього залишилося зерно і селітра, а також техніка в ангарі, яку окупанти просто не встигли відібрати. Через кілька днів узявши кілька мішків, він знову спробував віддати трохи зерна сусідам. Вони прийшли удвох. Але щось відчувши в собі, чоловік Олени вирішив спочатку запросити сусіда на чай, а вже потім, потай, набирати зерно. Як тільки чайник закипів і вони почали заварювати чай, пролунав потужний вибух. Вибухова хвиля повалила чоловіків на підлогу, а чайний у руках хазяїна будинку пробив уламок. Це величезна ракета потрапила прямо до ангару, в якому зараз мали працювати чоловіки. Величезна вирва, техніка, що згоріла, зіпсоване зерно і селітра, яку розмітало на сотні метрів. Відпав шматок будинку. Вилетіли шибки разом з рамами. Перелякані, контужені, але живі чоловіки втекли з дому вночі.

Живі в Підгородньому, ця сім'я зазнавала великих труднощів. Навіть коли їм хотів хтось допомогти, вони не могли нормально брати допомогу. Вони звикли самі всім допомагати. Але вони не мали нічого. Одна жінка допомогла їм дізнатися про нашу церкву. Так Олена почала приходити. Опинившись у відносно тихому місці, її чоловік зліг. Зараз вона ходить до нас сама, постійно «курсуючи» коридорами нашої будівлі через свій протез.

Ми бачимо, як Господь діє у них. Вони стали повністю довіряти Христу, не покладаючись на свої сили. 3 червня росіяни завдали удару по Підгородньому. Це нове місце проживання наших друзів. Ракета впала 300 метрів від будинку. Два будинки просто склалися, залишивши під завалами безліч людей. Олена та її чоловік, літні, слабкі люди пошкутильгали на розбір завалів. Вона каже: «Що ми можемо, ми ж старі? Але ж ми опинилися поруч, значить, Бог так побачив. Як же кричали люди! Хтось ридав біля руїн, хтось кричав з-під завалів. Ми носили воду, гасили пожежі відрами. Дістали з-під завалів маленького хлопчика. Що я можу? Ну хоч щось".

Нині Олена отримує у нас у церкві продуктовий набір. Ми часто розмовляємо з нею і вона постійно чує євангелію. Щоразу, коли ми говоримо про жертву Христа, вона плаче.

Зараз її необхідно купувати ліки на великі суми щомісяця для полегшення болю. Також у неї почала відшаровуватися рогівка ока. Лікарі лише підтримують око у робочому стані, виконуючи процедури щомісяця, що також коштує дуже дорого.

Поговоривши з нею та переживши її історію, ми разом помолилися. Я тримав руку у неї на спині під час молитви і вона сказала потім, що Бог торкався її в цей момент.

“У вас така гаряча рука – сказала вона – я відчувала жар. У цей момент я зовсім перестала відчувати біль у коліні та стегні. Тоді я могла повністю зосередитись на молитві. Сама не знаю, як я молилася. Я ж не вмію молитися, бо ви. Спасибі вам за все!"

Це одна з багатьох історій, які Бог робить на моїх очах. Ми маємо честь бачити, як Господь рятує людей, використовуючи наші скромні ресурси.

Прошу вас молитися за сім'ю Олени, за нас і про наше служіння. Це дуже цінно та важливо для нас! Величезна подяка за підтримку! Нехай благословить вас Господь!